1875 року звільнено з Київського університету доцента М. Драгоманова, одного з найвпливовіших членів «Старої Громади». Історик за фахом, він був талановитим публіцистом і користався популярністю і в Україні, і в Росії. За своїми політичними поглядами Драгоманов був послідовником кирило-методіївців і прагнув федералізму, пов'язуючи його з демократизмом західньоевропейського типу.

Після звільнення Драгоманова з університету «Стара Громада» власним коштом делегувала його за кордон. Драгоманов оселився в Женеві, де заснував журнал «Громаду» і почав видавати книжки українською, російською та західньоевропейськими мовами. Співробітниками його були — М. Зібер, що на знак протесту проти звільнення Драгоманова відмовився від катедри в Київському університеті; С. Подолинський; Ф. Вовк, професор Київського університету, примушений покинути його в 1879 році; Я. Шульгин, М. Павлик, галицький учений.

«Женевський гурток» Драгоманова став зародком українського соціалістичного руху. На цьому ґрунті загострилося розходження між М. Драгомановим і більшістю членів «Старої Громади», яке привело до остаточного розриву. «Громада» з 1886 року відмовилася фінансувати Драгоманова, і він у 1889 році переїхав до Софії (Болгарія), де зайняв катедру в університеті.

«Стара Громада», не припиняючи своєї діяльности, в часи реакції існувала конспіративне.

«Стара Громада» керувала часописом «Києвская Старина», що його видавав з 1882-го року Т. Лебединцев, потім О. Лашкевич, а з 1893 року — «Стара Громада». Багато допомагали цьому виданню меценати В. Тарновський та В. Семиренко. Протягом 25-ти років «Києвская Старина» була єдиним друкованим органом української думки на підросійській Україні й енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою. Важливою заслугою «Старої Громади» було видання великого українського словника, що вийшов за прізвищем Б. Грінченка.

Не зважаючи на реакцію, всупереч усім заборонам, в Україні творилася українська наука, правда — російською мовою, але, переіначуючи пізніший вираз советський, то була наука «російська мовою, українська змістом». Поволі всі катедри історії Росії в усіх університетах України посіли учні проф. В. Антоновича, сеньйора українського руху. Вони, наслідуючи його школу, вели історію України від палеоліту, доводячи безперервну тяглість української культури і спростовуючи теорію російських вчених про спадковість Москви від Києва. Антонович студіював переважно археологію, княжу добу, козаччину, О. Лазаревський — період XVII та XVIII століть і, хоч не був професором, мав свою школу учнів. Історія літератури та української мови мали видатних учених в особах О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова. Над історією українського права працював проф. О. Кістяковський. Українська наука, репрезентована українськими вченими, зайняла поважне місце в світовій науці.

У кінці XIX ст., після Шевченка, виступають такі видатні українські письменники і поети: П. Куліш - могікан кирило-методіївців, Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький; молодші: В. Леонтович, В. Самійленко, М. Коцюбинський і нарешті — окраса української літератури — Леся Українка.

Величезне значення мали українські тсатра.пьііі вистави: у 1880-их роках з'явився створений М. Кропіівнііцькіім театр, в якому виступали видатні сили: М. Заньковецька, родина Тобілсвичів — М. Садовський, О. Саксаганський, 1, Карпонко-Карий, М. Садовська та ряд інших талановитих артистів. Вистави цього театру були колосальним пропагандивним елементом, захоплювали глядачів, збуджували інтерес та любов до України, її історії, побуту.

Український рух не обмежувався культурництвом. Паралельно з ним поглиблювалися революційні рухи, грунт яким давала невдала емансипація селян. У Києві діяв народницький гурток під проводом Дейча та Фесенка; року 1877 засновано гурток «Земля і Воля», одним з організаторів його був Дмитро Лизогуб, син Андрія Лизогуба, Шевченкового приятеля, який не припинив дружніх відносин з поетом під час його заслання і допомагав йому матеріяльно. Року 1879-го Дмитро Лизогуб, разом з іншим представником заможних дідичів України, В. Малинкою, був повішений за участь у терористичних актах. Тоді ж був засуджений на 15 років каторги В. Дсбагорій-Мокрієвич, якому пощастило втекти за кордон. Ці факти цікаві тим, що вони свідчать, як у револіоціііннх актах беруть участь і гинуть за їдеї сини видатних українських дідичів.

Року 1879 організація «Земля і Воля» поцілилася на дві частини: «Чорний Переділ», що залишився на старих позиціях революційної пропаганди (до неї належали: Г. Плеханов, Я. Стефанович, В. Засулич та інші) і «Народна Воля», в якій було багато українців: А. Желябов, організатор народницьких гуртків у Києві та Одесі, що деякий час співпрацював із М. Драгомановим, М. Морозов, Віра Фіґнер, М. Кибальчич, С. Перовська — правнука гетьмана К. Розумовського — та інші. «Народна Воля» обстоювала індивідуальний терор і поставила своєю ціллю забити царя. Року 1881 «народовольці» забили царя Олександра II. Виконавців терористичного акту — А.Желябова, М. Кибальчича, С. Перовську та інших страчено, а багатьох їх спільників заслано на Сибір. Але корнети Україні ця акція не принесла, навпаки: новий цар, Олександер III, запровадив ще більшу реакцію.

Україна, як і вся Російська імперія, переживала напружені часи. У 1870-1880 рр. поглиблювалося незадоволення селянства. Катастрофічне збільшувалося число малоземельних та безземельних селян. Одні із них працювали на поміщицьких землях, як наймити, інші йшли на ті великі підприємства, що засновувались в Україні. На

У 1875 році в Одесі засновано перший в Україні Південно-Російський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для