Такий же порядок скликання віча знаходимо і в багатьох літописних згадках про події в Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах і землях. Іноді важко встановити, кому саме належала ініціатива народних зборів — князю, боярській думі чи самому народу. Літописні пам'ятки часто лише свідчать сам факт: населення землі чи горожане «створиша вече», «створиша совет» або просто «совокупишася». Так, кияни, невдоволені князем Ігорем, вирішили закликати до себе Ізяслава Мстиславовича. На чолі ініціаторів стояв тисяцький Улеб зі своїми прибічниками. Вони й «совокупиша около себе кияны и свещашася, како бы им взъмощи перельстити князя своего». Іншого разу Ізяслав послав до свого брата Володимира в Київ, до митрополита і тисяцького Лазаря «й рек им: созовите кияне. На двор к стенам Софьи и ать мои посол молвит речь....Кияном же всим сшедшиеся, от мала до велика, к стенам Софьи на двор, ставшим же им в вечи и рек им Изяславль посол: «целовал вы, князь свои аз... Сдумал с братом своим Ростиславом и с Владимиром, с Изяславом Давыдовичем пойти на стрыа своего Гюргя... и вы мне рекли: не можем на Володимире племя рукы взняти...» (Іпатьєв, 1146 р.). Як бачимо, тут зафіксовано факт скликання віча князем за його дорученням, порядок відкриття народного зібрання, повагу князя до нього.

В будь-якому випадку, як слушно зазначав В.Сергеевич, для скликання народних зборів «треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудеться». Погодимося й з М.Довнар-Запольським: віча скликались, коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю. Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народовладдя. За літописами у Києві, Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі віче скликалось не лише князем або посадником, тисяцьким, але й натовпом («голотьбою»), одного чи кількох ініціаторів, навіть одночасно в різних кінцях Новгорода. Але «кромольники» жорстоко карались, якщо підстави для скликання віча були маловажли-вими. М.Костомаров зазначав: «Созвать вече — значило представить дело на обсуждение народа, и потому всякий, кто считал себя вправе говорить перед народом, мог и созвать вече».

Спосіб скликання народних зборів зазвичай літописці фіксують як «звонити вечь», «созвонити вече». У Києві скликання віча часто відбувалось через глашатаїв-(«бирючей»). У Новгороді тривалий час дзвонили у спеціальний вічовий колокол. Вони згадуються і в багатьох інших містах — у Володимир-Волинську, Полоцьку, Пскові, Смоленську та ін.

Учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання віча у наведених випадках дійсно було викликано надзвичайними обставинами. В той же час можна висловити дискусійні міркування з цього приводу. По-перше, саме життя русичів йшло в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні виробленню процедури їх здійснення. По-друге, потрібно врахувати і те, що літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. Лише гіпотетичне можна сказати про більш-менш періодичне скликання віч на «братчини», дні великих церковних свят. За Іпатіївським літописом 1158 p., полочани «начаша Ростислава звати льстью у братщину с святой Богородици, на Петров день... Княже, пойди к нам, суть ны с тобою речи». По-третє про вічові зібрання ми дізнаємося переважно з літописів, де зафіксовані далеко не всі випадки скликання віча. Літописці, люди духовного звання, виховані на догмах Святого Письма й зразках візантійського абсолютизму, дивились на князя як на єдиного носія влади, посланого Богом. Тому прояви народовладдя рідко попадали на літописні сторінки, а якщо і попадали, то в центрі подій залишались все ж князі. Скандинавські саги теж підтверджують, що в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого віча скликались далеко не лише у виключних випадках.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжі двори чи «торговищи», де могла вміститись значна кількість народу. За свідченням літописців, у Києві місцем зібрань був Ярославів двір, найбільш багатолюдних — на площі перед Софіївським собором. Як правило, такі віча збирались за ініціативою князя. Стихійні віча частіше за все збирались «под Угорським», «у Турови Божнице», «на торговищи» (ймовірно — на Подолі). У Новгороді таких постійних місць було два: біля храму Святої Софії і на Ярославовім дворі. Біля головних храмів міста збирались віча у Пскові, Бєлгороді, Суздалі, Полоцьку та інших містах земель держави.

Іноді народні зібрання скликались навіть за межами міста. Так, князь Ярослав Мудрий після зіткнення з новгородцями «Заутра собра новгородцев избыток и створи вече на поли» (Лавр, 1015 p.). Як відзначили дослідники, мали місце вічові зібрання і під час походів за участю народного ополчення.

В містах з розвиненими вічовими традиціями місце вічових зібрань спеціально пристосовувалось. Біля храму Святої Софії в Києві встановлювались лави. «И придоша кыян много множества народа, и седоша у святое Софии слышати» (Лавр і Іпатьєв, 1147 р.). В зібранні у Туровій Божиниці кияни запросили Святослава і пред'явили йому вимогу про зміну тіунів і про вчинення суду князем. Князь погодився з цим, і «съсед с коня, на том целова хрест к ним у вечи; кияне же вси, съседше с кон, и начаша молвити» (Іпатьєв, 1146