Реферат - “Від склавинів до української нації”
69

неодноразово відзначали однорідність матеріальної культури вищезгаданих племен від VIII до XII ст.ст. Етновизначальною особливістю цієї спільноти, на відміну від літописних племен лісової півночі, був простий, скромний одяг з абсолютним пануванням срібних скроневих кілець на півтора оберти перстеневого типу (Рис. 13,1). В.В.Седов пояснює цю єдність етно-визначальних особливостей південно-західних літописних племен їхнім прямим генетичним зв'язком із дулібами Волині середини І тис.н.е. Не випадково похідні від етноніму дуліби топоніми особливо поширені в Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм. Їхня наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулєба, Дулєбка, села Дулєбно, " Дулєби) пояснюється формуванням прабілоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ (Седов, 1992, с.92,93). Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам'.яток Північно-Західної України, залишених у VIII- IX ст.ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів, очевидно, свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. У XI-XII ст.ст. культура праукраїкських племен, за археологічними джерелами, являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII- XIII ст.ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами Півдня почала зникати у переддержавний період у VIII-IX ст.ст. і фактично зникла протягом XI-XII ст.ст. Тобто, етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, проходили швидше, ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше, ніж у інших східнослов'янських народів. Про українців, як етнічну й культурну консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани Х-ХІІІ ст.ст. були відповідно англійцями, французами, чехами, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями. П.М-Третяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східне слов'янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування власне слов'ян із лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VI-IX ст.ст.) на північ, у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології. До початку слов'янської колонізації півночі Східної Європи 1500 p. тому кордон між слов'янами та балтами проходив приблизно по Прип'яті, Середній Десні та Сейму. На північ від нього має місце масове поширення балтської гідронімії та топонімії. Балтські племена мешкали від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли численні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру. Заселена балтськими та фінськими племенами лісова північ Східної Європи була слов'янизована з теренів Північно-Західної України та Київського Подніпров'я. Першими з Київщини на північ просунулися в V ст. н.е. нащадки праслов'янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам'ятками київського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцевим балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі сформувалася балто-слов'янська колочинська культура V- VII ст.ст. Отнокультурная карта.., 1985, с.98). (Рис.11). Схоже, що ця перша хвиля слов'янських переселенців на північ докотилася до верхів'їв Західної Двіни, де у балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VI-VII ст.ст. з'явлися виразні слов'янські елементи (Седов, 1982, с.39). Наступна хвиля слов'янської колонізації лісової зони пов'язана з розселенням із Північно-Західної України на північ у VII-VIII ст.ст. людності празької культури та її безпосередніх нащадків -літописних волинян, деревлян, полян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід, у басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в'ятичів та слов'янських пам'яток боршівської культури Верхнього Дону (Рис. 14). Сіверяни посідали окреме місце в етногенезі українців. За літописом Нестора, "...седоша по Десні, і по Сейму, по Сулі, і нарекошася север". Археологи вирізняють їхні кургани за спіралеподібними скроневими кільцями (Рис. 13,2). Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання праукраїнської людності Правобережжя (простий костюм, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська культури лісостепового Лівобережжя V11I-XII ст.ст. (Рис. 14)...Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари) (Зтно-культурная карта.., 1985, с.132-135)... У джерелах XVI-XVII ст.ст. згадується етнічна група севрюків у басейні Сейму, яких дехто вважає безпосе-редніми нащадками сіверян VIII-XII ст.ст- Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород-Сіверський, Сіверський Донець тощо. Хвилі переселенців з Правобережної України, що періодично котилися на схід з VII по XVIII ст.ст., зумовили асиміляцію решток алано-болгар Лівобережжя. ... В'ятичі басейну Оки сформувалися у VIII ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в'ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по рештках роменської та лука-райковецької культур. Тому В.В.Сєдов інтерпретує вислів літописця Нестора "...радимичі бо й в'ятичі від ляхів..." не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважає, що цими словами літописець хотів сказати, що слов'янські пращури в'ятичів прийшли на Оку із'заходу (Седов, 1982, с.148). Не випадково етновизначальні для в'ятичів семилопатеві скроневі кільця (Рис.13,5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця західних сусідів - радимичів. У похованнях в'ятичів знайдено значну кількість виробів, властивих традиційній культурі фіннів та балтів. Найпізніші пам'ятки в'ятичів датуються XIII і навіть XIV ст.ст., тобто часом формування російського етносу.

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24