Реферат на тему:
Відродження козацьких традицій на Україні
Козаччина завжди була і залишається актуальною темою української історії. Пожвавлення інтересу до козацької проблематики в кінці 80-90-х роках минулого століття обумовлене рядом факторів. Поява на світовій арені незалежної вільної української держави підсилила прагнення українства дослідити своє коріння, спадщину попередніх поколінь, свою історію з метою чіткого усвідомлення хто ми і чого варті. Зацікавлення минувщиною, вивчення досвіду працелюбних предків дало поштовх процесу відродження народних традицій. Яскравим свідченням цьому є намагання відродити козацькі традиції.
Протягом 90-х років почали активно формуватися козацькі війська, створюватися в окремих населених пунктах сотні, курені. Справа благородна і схвальна. Однак чомусь про добрі вчинки новоявлених козаченків сьогодні мало що чути. Понадягали незрозуміло які мундири (щось посереднє між одягом спецназу, міліцейським мундиром і солдатською формою), понавішували хрести та медалі (не ними особисто отримані), поприсвоювали самі собі офіцерські звання та й взялися до справ - стали контролювати ринки, охороняти сільські лани, забезпечувати т. зв. правопорядок в населених пунктах, займатися посередницькою діяльністю в сфері бізнесу і т.д. і т.п. Залишається радіти, що для виконання цієї роботи їм ніхто не дозволив шаблюками та батогами користуватися, а лише міліцейськими кийками. От і маємо відродження козацьких традицій. Шановні козаченьки, перепрошую, але ви взялися до виконання тих функцій, від яких наші предки-козаки всіма правдами і неправдами намагалися "відхреститися". Бо що ж то за справжній козак був би, якби здійснював поліцейський нагляд над тими, кого мав захищати. Безперечно, українське козацтво за період свого існування змушене було за розпорядженнями урядової адміністрації виконувати такого роду функції. Але це був тяжкий, непопулярний і принизливий обов'язок.
А чому сьогодні зовсім не чути про господарські успіхи і досягнення козацьких осередків? Хочеться запитати: а добре знані нами з літератури та джерел козацькі хутори, зимівники з їх садками, пасіками, обробленими ланами, ставами, млинами чи вітряками залишилися тільки надбанням минулих літ? Тому коли мова йде про відтворення народних традицій, слід акцентувати увагу і докладати зусиль на відродження тих елементів матеріальної і духовної культури, які випробувані часом, мають добру славу в народній пам'яті, здатні сприяти покращанню матеріального добробуту кожного окремого громадянина країни, народу і народної держави в цілому, та забезпеченню сприятливих умов для духовного росту людини. А прикладів щодо господарських успіхів та культурних надбань маємо вдосталь.
На початку 30-х років ХІХ століття на Бердянському пустищі, що являло собою "простору відкриту рівнину, яка непомітно знижується до моря і пересікається в багатьох місцях річками, балками та байраками" з'явилося козацьке військо. Його поява викликала неприховане здивування і неабияку зацікавленість не тільки з боку навколишніх мешканців, а й населення південного регіону в цілому. Ще б пак! Адже воно з'явилося на частині земель колишньої Кальміуської паланки тоді, коли козацтву як класу згідно з Маніфестом Катерини ІІ навіть місця в пам'яті народу не відводилося, коли Чорноморське військо було переселене на віддалину ділянку російського кордону, а ті козацькі формування, що виникли в останній чверті ХVІІІ століття, були безповоротно ліквідовані. Аж тут раптом на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території, серед мирного населення з'являється Азовське козацьке військо, яке вже своєю появою ладне було сколихнути населення округи. Більш того, основу козацького формування становило населення козацької вольниці за Дунаєм, яке на початку російсько-турецької війни 1828-1829 років на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину. Безперечно, уряд зовсім не планував оселити вихідців із турецьких володінь на Півдні України, а мав намір одразу після закінчення російсько-турецької війни перевести на Кавказ. Однак обставини в Кубанській області складалися несприятливо для намірів урядової адміністрації. Намічені для поселення задунайців околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайських козаків навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Враховуючи міжнародний резонанс переходу Задунайського Коша в межі Російської імперії, уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців на східночорноморському узбережжі воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які б захищали нових поселенців. До уваги бралася слабка боєздатність і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро стояло і фінансове питання. Тому керівництво держави змушене було оселити козаків "на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом". Так 2.319 осіб обох статей опинилося на Бердянському пустищі, що не мало жодного стаціонарного житла. Тільки на березі моря стояв Петровський посад, мешканці якого з осторогою віднеслися до розпорядження уряду приписати їх до козацького стану. Щоб не загострювати ситуації з петровцями, задунайські козаки вирішили селитися окремо і створити власні населені пункти. Фактично прийшлося починати з напівземлянок та жагучого бажання зберегти свою належність до козацького стану. А мали хіба що невелику державну грошову позику для придбання необхідного реманенту, будматеріалу, робочої худоби та посівне зерно.
Водночас слід зазначити, що з-за Дунаю у 1828 році виходило населення різного матеріального становища. Були серед них як заможні козаки та представники райї, так і бурлаки - "голоколінчики",
