На перших порах азовців охоплювали безвихідь і паніка. Були навіть стихійні виступи, що мали на меті привернути увагу урядовців до потреб і бажань нових мешканців Бердянського пустища. Азовці вимагали переселити їх на Кубань з приєднанням до Чорноморського козацького війська. Та згодом зрозуміли, що рішення на найвищому рівні прийняте і майбутнє козацького формування в їх руках. Тож і не стали чекати на допомогу державних інстанцій, а взялися до справ. Приєднання до війська нових земель та мешканців сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств. Приписані до Азовського формування міщани Петровського посаду та селяни Новоспаського селища допомогли задунайцям звернути увагу на переваги місцевості й окремих галузей виробництва. Наближеність військових земель до морських портів, жвава торгівля навколишнього населення переконали азовців в перевагах відведеної їм під поселення території.

У процесі господарювання в Приазов`ї азовські козаки показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке ж господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. За 30 років свого перебування на Південній Україні вони влаштували 5 станиць і 60 хуторів, мали нерухомої власності - 1.699 кам`яних і 4 дерев`яних будинків, 2 церкви, 3 молитовні будинки, 2 інструментальні заводи, 49 млинів і вітряків, 2 рибні заводи; 15.144 голови домашніх тварин і значну суму грошей, із якої 26.225 карбованців 50 копійок було виділено на переселення станичників у західні передгір`я Кавказького хребта. На момент ліквідації Азовське козацьке військо мало 92.679 карбованців 10 ? копійки. Ця сума майже така як річні витрати держави на всі 12 козацьких військ Імперії. Наявність землі, умови виробництва, форми і методи господарювання, досягнення в хліборобстві та в інших галузях господарства дають підстави говорити як про прибутковий характер козацьких господарств, так і про певний рівень добробуту азовців. Матеріально військо виправдовувало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики надані державою. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний внесок до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття свого існування на Півдні України козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу.

Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати з положенням навколишніх кріпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, то стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців і незадоволення поміщиків існуванням у регіоні козацького формування, що успішно розвивалося.

Приклад азовських козаків у господарюванні й сьогодні гідний наслідування. Адже азовцям за 30 років свого існування у Приазов'ї вдалося зробити те, чого не вдалося досягти жодному колгоспові за 72 роки існування радянської влади.

Говорячи про господарські успіхи азовських козаків ми повинні звернути увагу на уважне їх ставилися до землі. Саме вона стала основним багатством козаків. Тому й робили все можливе, щоб із бердянської пустки зробити по-господарськи доглянуту територію. Вони насаджували лісосмуги, сади, чагарники з метою попередження утворення байраку чи рову (насадження сприяли як збереженню вологи в ґрунтах, так і попереджували їх ерозію), слідкували за джерелами з питною водою, доглядали за штучно зробленими водоймищами та руслами рік.

Для отримання добрих врожаїв азовці застосовували переважно двопільну систему обробітки землі. Свої наділи козаки ділили на 2 частини: перша відводилася під посіви, друга - під пасовиська чи толоку. Землі, що пускали в толоку чи під випас худоби, не розорювали протягом 2-3-х років. Це дозволяло за допомогою тієї ж худоби позбутися бур`яну і добре удобрити органікою землю. Після цього терміну на ділянці сіяли високосортну пшеницю або льон, який також користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках. Земля, яка за 2-3 роки відпочила і добре вдобрилася, за умови врахування сівозміни, давала можливість протягом 3-5 наступних років вирощувати високі врожаї. Поле, що відводилося під посіви, поділялося в свою чергу ще на дві частини. Одну частину відводили під озимину, другу - під ярину. Азовські козаки ретельно дотримувалися сівозмін. На тій частині, що раніше була під толокою чи пасовиськом, сіяли льон або пшеницю, наступного року засівали житом, третього року іншими зерновими, як-то вівсом, ячменем, просом. Кількість посівів залежала від числа робочих рук, кількості худоби і положення самої ділянки відносно зручностей для збуту зерна. У 30-х роках ХІХ століття під посіви зернових в Азовському війську відводилося 33,8 % всіх військових земель (20.000 із 59.022 десятин). Поступово посівні площі під зернові збільшуються. Із збільшенням посівних площ збільшується і кількість зібраного зерна. З кінця 30-х років ХІХ століття у межах військових земель помітна тенденція до поширення інтенсивного господарювання,