З року в рік для засіву досвідченими козаками вибиралося найкраще зерно. Перед косовицею серед полів знаходили "острівки" рослин з добірним якісним зерном. Його збирали, просушували, зберігали у відповідних умовах, а навесні після свята Благовіщення висівали. Як наслідок - пшениці, вирощені на військових землях, високо цінувалися. А передусім, жовтоколоса та чорноколоса болгарська з синіми остюками, принесені козаками з-за Дунаю. Під цими сортами було більше 20.000 десятин. Її вирощували переважно на чорноземних та піщаних ґрунтах станиць Петровської та Новоспаської. Болгарська пшениця коштувала вдвічі дорожче за звичайні сорти. Недаремно військо представило на Всесвітній виставці виробів сільського господарства і промисловості, яка проходила в Лондоні в 1851 році, саме сорти болгарської пшениці, за які Лондонська королівська комісія нагородила азовців медалями 2-го ступеня. Аналіз документів з канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора свідчить, що показники врожаю в Азовському війську дещо вищі за показники врожаю в найкращих господарствах німецьких колоністів, де з 1848 по 1858 роки врожай хліба озимого доходив до сам-5, а ярового до сам-7. В Азовському козацькому війську в 50-х роках середній урожай тримався: озимого - близько сам-5 ? з долями і ярового - близько сам-8 ? з долями. Маємо можливість порівняти і зростання населення та врожайності зернових Азовського козацького війська в межах Катеринославської губернії. У 1838 році населення війська становило 0,8 % всього населення губернії і вирощувало 0,4 % всього зерна Катеринославщини. Через 20 років - у 1857-1858 роках - азовці складали 1% населення губернії і вирощували 1,2 % зернових. Отже, за 20 років врожаї зростали в 4 рази швидше за населення Азовського війська.

Землі азовці отримали вдвічі менше за установлену законодавством кількість. З часом виявилося, що для вправного господаря досить і половинного паю, щоб отримувати прибутки. В межах військових земель була поширеною оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт. Близькість Бердянського та Маріупольського портів підвищувала ціни на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького війська. Оренда військових земель була вигідною справою і для війська, і для станиць, і для самих азовців. Офіцерські та козацькі сім`ї постійно здавали земельні ділянки в оренду, бо самі не могли обробити наданої їм у користування землі через трирічну відсутність на східному березі Чорного моря. Від оренди строкових ділянок вони мали значні гроші. Адже оренда кожної десятини в 50-х роках ХІХ століття давала прибуток до 3-х карбованців сріблом щорічно. Головним у справі оренди було правильно скласти кондиції, в яких детально були б обговорені права і обов'язки кожної із сторін. Військова канцелярія постійно наглядала за дотриманням умов та виконанням правил оренди. За будь-які порушування нараховувався штраф, що відшкодовував збитки. Позитивним моментом було й те, що орендовані землі не розорювалися, а використовувалися переважно під пасовиська та толоки. Так, земля за термін оренди відпочивала, а згодом добре родила. Оренда землі в межах Азовського війська була вигідною не тільки для козаків, а й для самих орендарів, які не шкодували 100 карбованців сріблом на внесок за право брати участь у торгах.

Враховуючи значний попит на хліб на внутрішньому і зовнішньому ринках, азовці відмовилися від вирощування на своїх ланах городини у повному обсязі, а необхідну для споживання і заготовки на зиму кількість овочів закуповували на недільних базарах і сезонних ярмарках. Вони засівали свої земельні ділянки тільки злаковими культурами, на які був великий попит. Витрати на купівлю овочів були незначними в порівнянні з розмірами прибутку від проданого зерна.

Шанобливе ставлення азовців до землі приємно вражає. Адже вони не були власниками землі. Її власником виступало Азовське козацьке військо. По відношенню до війська азовці були тільки землекористувачами. Водночас слід зазначити, що козаки намагалися використати будь-яку можливість, щоб закріпити за собою надану при першому розподілі ділянку землі, а згодом і стати її повним господарем. Першим кроком у досягненні цієї мети було отримання ділянки під хутір. У станичному юрті дозволялося заводити хутори, але лише там, де вони не могли заважати громадському землекористуванню і тільки за згодою станичної громади. Азовці, отримавши ділянку землі під хутір, намагалися якомога швидше засадити її насадженнями або ж збудувати греблю, млин. Такі прагнення азовських козаків мають пояснення. За існуючою на Півдні України законодавчою традицією за власниками заводських і фабричних підприємств, водяних млинів, греблей, фруктових садів чи лісосмуг земля закріплювалась у довічну власність. Щоб мати більше аргументів на закріплення за собою землі в довічне володіння, азовці намагалися водночас збудувати на хуторах греблю та млин, а поруч посадити фруктові дерева чи лісосмуги. Таким, наприклад, був хутір Олександра Сергєєва. На відведених козакові під хутір 15 десятинах землі він збудував греблю, добротний млин, виростив сад із 150 фруктових дерев та посадив понад греблею 1.000 осокорів та верб. Хутори азовських офіцерів дивували сучасників фруктовими садами великих розмірів, значною кількістю лісосмуг, вітряками та млинами. Майно таких хуторів оцінювалося щонайменше 3.000 карбованців сріблом.

Через малу кількість військових земель азовці змушені були постійно регулювати кількість поголів'я худоби. Тому і