Реферат на тему:

Війна після війни - ОУН і УПА пiсля 1945 року

Із закінченням війни з нацистською Німеччиною ОУН і УПА продовжували збройну боротьбу проти радянського комуністичного режиму. Радянське керівництво після капітуляції Німеччини посилило протидію повстанцям, перетворивши Західну Україну на справжній театр воєнних дій.

Під контролем центральних московських органів відбувалася "совєтизація" західноукраїнських земель. По суті це було утвердження вже випробуваної більшовицьким режимом в 20-30-ті роки моделі соціалізму, насильницької уніфікації всіх сфер життя за стандартами тоталітарного суспільства. Кінцевий результат соціально-економічної і культурної політики Москви пов'язувався із здатністю місцевих парторганізацій ефективно реалізувати настанови центральних органів. Вже восени 1943 року було сформовано організаційні групи обкомів партії. До них увійшли насамперед ті, хто до війни працював у цих областях. У квітні 1944 року відновили роботу Волинський, Рівненський, Тернопільський і Чернівецький обласні комітети КП(б) України. Наприкінці 40-х років до партії почали вступати місцеві жителі. З 1947 року, спеціальним рішенням ЦК ВКП(б) до партійних лав дозволили приймати колишніх членів Комуністичної партії Західної України.

Під контролем ЦК ВКП(б) в західних областях швидко зростала чисельність парторганізацій. На початку 1947 року їх було тут 4 тис. і вони об'єднували понад 60 тис. членів партії, на початку 1953 р. - 8 тис. і до них входили понад 85 тис. осіб. (Історія України. Під ред. В. А. Смолія. - К., 1997. - С. 332).

Характерно, що питома вага членів партії з місцевого населення була незначною. Кадровий потенціал нарощувався переважно за рахунок приїжджих з центральних і східних областей, з інших тодішніх республік СССР. Так, на червень 1946 року сюди прибуло 86 749 партійних, радянських, комсомольсь-ких працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх закладів (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2654, арк. 146). Вони не лише в переважній більшості не знали мови, звичаїв, традицій, але й не намагалися пристосуватись до місцевих умов, не бажали поважати місцеве населення, яке довгий час жило в інших соціально-політичних, культурних, побутових умовах. Силами саме цих людей і здійснювалось те, що офіційна пропаганда називала "соціалістичною перебудовою краю".

Одним з найпомітніших явищ цієї "перебудови" стало знищення за сценарієм, затвердженим у Кремлі, Української греко-католицької церкви (УГКЦ). В травні 1945 року під контролем органів безпеки було сформовано "ініціативну групу", яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. 8-10 березня 1946 року відбувся контрольований НКГБ Львівський собор - з'їзд представників УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів-священиків і 19 представників мирян) скасувати Берестейську унію 1596 року, возз'єднавши галицьку церкву з руською православною. У 1949 році, під тиском влади, рішення про припинення діяльності уніатської церкви прийняла Мукачівська єпархія (Докладніше див.: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Книга перша. - К.: Либідь, Військо України, 1994. - С. 291-334).

Цим та іншим брутальним діям протистояли ОУН і УПА. Сама їхня наявність була важливим політико-ідеологічним чинником. Провідний ідеолог УПА Петро Полтава (Федун) так обстоював політичну платформу УПА: "Перед українським народом 1944 р., з моментом нової окупації України більшовиками, стало питання: або добровільно скоритися окупантові і через це віддати йому на поталу всі завоювання українського самостійницького руху поховати добровільно ідею Самостійної України, або всіма силами і до останнього чоловіка боронити себе, боронити справу Самостійної України, боронити національно-визвольний рух... Український народ вибрав цей другий шлях, добре здаючи собі справу з того, що цей шлях надзвичайно важкої боротьби, що це шлях, який вимагатиме жертв. І, незважаючи на таку перспективу, десятки тисяч найкращих українців пішли в УПА, пішли в підпілля" (Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу // Позиції українського визвольного руху. - Мюнхен, 1948. - С. 51-52).

Ось чому влада дуже багато уваги приділяла пропагандистським акціям, спрямованим на дискредитацію, розкол і зрештою - знесилення українського національно-визвольного руху у цей період. Насамперед комуністична пропаганда винайшла для дискредитації українського незалежницького руху формулу "українсько-німецькі націоналісти". Саме це поняття дуже часто зустрічається у пропагандистських документах ЦК КП(б)У. Скажімо, у рішенні Оргбюро від 7 лютого 1945 року знаходимо такий пункт: "Дозволити Львівському обкому КП(б)У видати збірник матеріалів звірств німецько-фашистських загарбників і українсько-німецьких націоналістів по Львівській області" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 9, спр. 237, арк. 56).  
Такий підхід застосував один з найактивніших організаторів антинаціоналістичних кампаній, член Політбюро ЦК КП(б)У Дмитро Мануїльський. У своїй промові 6 січня 1945 року перед учителями західних областей, він насамперед окреслив коло історичних ворогів України: "нахабні тевтонці, зажерливі угорці, чванлива польська шляхта, татарські орди та турецькі яничари". Ну, а "допомагали їм у цьому чорному ділі такі злочинці і запроданці, як гетьман Мазепа" (Мануїльський Д. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини. - К., 1945. - С. 7). 
Отже, концепцію було створено. Тепер можна було в неї вписувати яких завгодно ворогів. До них в першу чергу і вписали "українсько-німецьких націоналістів". Комуністичну пропаганду не бентежив очевидне безглуздя ("українсько-німецькі") цієї формули. Українські націоналісти виявлялися винними у всьому. Навіть у тому, що німцям непотрібною була самостійна Україна. Партійна логіка Д. Мануїльського була нездоланно-метафоричною: "Українсько-німецькі націоналісти обіцяли населенню, що з приходом німців вони будуть керувати Україною. Але їхні хазяї плювали їм з презирством в обличчя" (там само, с. 12).