Реферат на тему:

Військо галицько-волинської держави

Галицько-Волинська держава утворилась в кінці ХІІ ст. в результаті злиття Галицької і Волинської земель. Вона простяглась від Дністровсько-Дунайського Причорномор’я на півдні і Полоцької та Литовської земель на півночі, на заході межувала з Угорщиною і Польщею, а на сході — з Київським князівством і половецьким степом. Цей край відрізняється м’яким кліматом, плодючими ґрунтами, численними річками, лісовими масивами і степовими просторами, що створювало сприятливі умови для розвитку орного землеробства, скотарства і різних промислів. Тут порівняно рано виникло і досягло розвитку феодальне князівське і боярське землеволодіння. Швидше, ніж в інших руських князівствах, розвинулось ремесло, військова справа, збільшилось число міст. По території князівства пролягав другий торговий шлях з Балтійського в Чорне море — по Віслі, Західному Бузі і Дністру, проходили також сухопутні торгові шляхи з Русі в країни Центральної Європи1. До середини ХІІ ст. Галицька земля була розділена на декілька князівств. У 1141 р. Перемишльський князь Володимирко, син Володаря Ростиславовича, об’єднав ці князівства і переніс свою столицю в Галич. Найбільшого розквіту і могутності Галицьке князівство досягло за сина Володимира — Ярослава Осмомисла (1153—1187), великого державного діяча того часу. Він підняв міжнародний престиж свого князівства. В «Слове о полку Ігореве» звеличується могутність Ярослава Осмомисла: «Высоко сидишь ты на своем златкованом престоле; ты подпер Карпатские горы своими железными полками и загородил дорогу королю венгерскому, затворил ворота к Дунаю… с отцовского золотого престола стреляешь ты султанов в далеких землях»2. Волинська земля з центром у Володимирі-Волинському довгий час переходила від одного князя до другого. В середині ХІІ ст. Володимиро-Волинське князівство досталось онуку Мономаха Ізяславу Мстиславовичу, який став засновником князівської династії. У 1199 році його онук Роман Мстиславович зумів об’єднати в одне князівство Галицьке і Володимиро-Волинське князівства. У 1202 р. йому вдалося підкорити собі і Київ3. Після смерті Романа Мстиславовича Південно-Західна Русь тимчасово втратила свою політичну єдність і розпалась на ряд невеликих уділів. Успішна визвольна боротьба проти угорських і польських феодалів сприяла встановленню і зміцненню князівської влади. У 1234 р. Данило Романович при підтримці міст зайняв Галич, а у 1239 р. — Київ. У 1245 р. в битві біля міста Ярослава він розбив об’єднані сили Угорщини, Польщі, галицьких бояр і знову об’єднав усю Південно-Західну Русь4. Галицько-Волинська держава відіграла значну роль в історії України, її слід розглядати як спадкоємицю Київської Русі, бо вона протягом майже півтораста років (1199—1340 рр.) відродила й поповнила державні та культурні традиції Русі, слугувала опорою українській державності. Могутність Галицько-Волинської держави визначалась перш за все її збройними силами. Військо у Галицько-Волинській державі було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалось деякою місцевою специфікою. Основними формами військової організації були «дружина» і «вої». Княжа дружина складалася з бояр, які добровільно служили князю. Належність до дружини являлася родовим правом бояр. Князь надавав боярам землі і ряд привілеїв, а за те вони мали обов’язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. Належність до дружини була спадковим правом бояр. Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні уряди й були членами княжої дружини. У війська Василька Романовича були бояри В’ячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Дем’ян та «багато інших бояр»5. Багатші бояри йшли на війну не тільки самі, а й водили з собою і свої прибічні дружини. «Великі» бояри держали на утриманні цілі полки. Галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї — списів і стріл, що служили його воїнам6. Середні бояри були зобов’язані йти у похід з одним-двома воїнами. Людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був закритий. Тільки дуже великі заслуги могли людину з низького роду вивести в ряди дружини. Головним обов’язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен був з’являтися на кожний заклик князя. У деяких випадках бояри складали князеві присягу на вірність. Галицькі князі суворо карали неслухняних бояр. Коли боярин князя зрадив, то відповідав за цю зраду майном і своєю особою. Найлегша кара була — вигнання за кордон держави. Так, Роман Мстиславович прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що затіяли бунт проти нього. Данило покарав вигнанням бунтівного боярина Жирослава. Після бою під Перемишлем у 1242 р. Данило покарав на горло боярина Володислава. Польський літописець Кадлубек описує, як Роман «забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив» 7. Князівська дружина поділялась на старшу й молодшу. Старша дружина звалася — перша, краща, більша, або — великі бояри. Належали до неї представники наймогутніших боярських родів, великі землевласники. Мали у своїх руках найвищі уряди. Вони засідали в княжій раді. Передусім до них належав найбільш впливовий уряд тисяцького. Князь повинен був питати в них їх думки в кожній справі. Дружина молодша, — отроки, датські, боярські діти або просто молодь. Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів. У княжій дружині вона готувалася до військової служби. Під час бою вони опікувалися кіньми дружини. Отроки готувались до бою під оком князів, а більш досвідчені з них брали участь у легких походах, у стежах та роз’їздах 8. Другою формацією війська Галицько-Волинської держави було загальне народне ополчення