Реферат на тему:
Військова мемуаристика як джерело дослідження військової політики Української держави доби гетьманату Павла Скоропадського
Мемуари - історичні джерела, складені на основі пам'яті і особистих вражень, індивідуального досвіду учасників. Мемуари з яскравою виразністю відтворюють живі картини та різноманітні подробиці цих подій, подають прикмети биття політичного та соціального пульсу певної епохи, дозволяють уявити образи багатьох осіб, глибше зрозуміти їх думки, настрої, мрії, почуття та сподівання. Все це дає суттєву допомогу при вивченні ролі людського фактору в історії соціальної психології різних верств і суспільних груп, масової свідомості. С. Петлюра у "Листі до генерал-хорунжого Миколи Удовенка" писав, що "Мемуари є цінним джерелом, з якого пізніше історик буде користуватись для широкої об'єктивної оцінки ще не закінченого процесу в житті нашої нації" [1, С. 168 ].
Різновидами мемуарів виступають джерела особистого призначення: власне спогади, автобіографії і щоденники, які виникають у результаті бажання особистості донести до сучасників і нащадків свою участь в історичних подіях, осмислити своє місце в соціально-політичному і духовному житті суспільства. Мемуаристика означає як сукупність джерел особистого походження, так і спеціальну історичну дисципліну, яка їх вивчає. Отже військова мемуаристика виступає складовою частиною мемуаристики, в якій головною темою висвітлюваних авторами подій виступає війна і військова діяльність їх авторів. Мемуари відрізняються від пам'яток історії більшою суб'єктивністю, вимагають всебічного і ретельного джерелознавчого дослідження.
Велика кількість мемуарів учасників національно-визвольних змагань в Україні розпорошена по бібліографічних покажчиках [2].
Загострення конфлікту між урядом УНР і німецьким командуванням за підтримки великих і середніх землевласників та дрібної української буржуазії приводить до влади генерала П.Скоропадського. Переворот був здійснений 29 квітня 1918 року на з'їзді Земельних власників України в Києві і проголосив П.Скоропадського гетьманом України.
Питання встановлення Гетьманату в Україні 1918 року та його політики більшість українських [3] і радянських істориків [4] висвітлюють негативно. Винятком є погляди Дмитра Дорошенка, який у своїй відомій праці "Історія України (1917-1923 рр.)" [5] вважав, що встановлення Української держави гетьмана Павла Скоропадського було необхідним актом для наведення порядку й спокою в Україні. І хоча термін перебування влади в руках гетьмана був коротким (трохи більше семи місяців) і організація війська за весь час Української держави гетьмана Павла Скоропадського не вийшла поза межі підготовки кадрів, його плани щодо створення Української армії ще й досі цікавлять дослідників своєю масштабністю і високим фаховим рівнем. В той же час до фактичного творення армії справа так і не дійшла. За висловом українського історика Р. Млиновецького "Вісім корпусів української армії існували лише на папері - бо в тих "корпусах" цілком не було вояків, лише "командний персонал" - бувші старшини царської армії "українського проісхожденія", настроєні так, що як лише Київ здобули українські війська, вони всі, всі ті "вісім корпусів", заладувалися в один ешелон і ... поїхали на Дон до Денікіна" [6, С.474]. Історія збройних сил Української держави гетьмана Павла Скоропадського знайшла широке відображення в українській мемуаристиці. Особливе місце в ній посідають спогади вищого керівництва гетьманської армії: головнокомандуючого армії і флоту Української Держави гетьмана П. Скоропадського [7], товариша військового міністра генерала О. Грекова [8, 9], начальника штабу генерала Б. Стелецького [10, 11]. Спогади учасників тих подій підтверджують, що чималу роль у правовому регулюванні розбудови Української армії і флоту відігравало окупаційне командування в особах генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна та В. Гренера. Окупаційна влада контролювала питання формування військових частин, їх дислокацію, пересування тощо і не дозволяла Україні створити будь-яку армію. Базуючись на них і підкріплюючи їх іншими історичними джерелами, можна дослідити головні етапи будівництва збройних сил України часів Гетьманату. Найбільш цінними слід вважати "Спогади" П.Скоропадського, особливість яких, на думку відомого українського критика Я. Полянського, "полягає в тому, що вони висвітлюють епоху і діяльність автора ... з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та демократизму. Вони є цінними документами історії також тому, що на відміну від української мемуарної літератури, яка традиційно розглядала проблему Української революції 1917-1921 рр. у статичний спосіб, їх автор підходить до справи стратегічно, з позицій динамічної перспективи професійного військовика-генерала" [7, С18]. "Спогади" змальовують титанічну діяльність гетьмана по створенню основ майбутньої армії - "восьми корпусів по числу губерній в Україні, які б охопили всього лише 0,5 % населення України [7, С.179], а також заходи, вжиті гетьманом, для повернення німцями Україні кораблів Чорноморського флоту [7, С.261-262]. Значний інтерес становить цифровий матеріал щодо реорганізації Запорізької і створення Сердюцької дивізій [7, С. 261-262], розбудови системи військової освіти [7, С. 180]. З позицій військовика автор дає досить кваліфіковану характеристику начальнику головного управління Генерального штабу полковнику О. Сливинському, головному начальнику воєнно-навчального відділу генералу М. Юнакову, військовому міністру О. Рогозі, начальнику Морського штабу М. Максимову, товаришу військового міністра генералу О. Грекову та іншим. Протилежну оцінку діяльності гетьмана П. Скоропадського у створенні українських військових формувань подає на сторінках своїх військових мемуарів командир корпусу січових стрільців полковник Є. Коновалець "Справа організації української армії виглядала препогано, - писав він. - Творено, щоправда, штаби і військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю для організації кількатисячної української армії. Але всю цю роботу вели не українці, а навпаки, у великій більшості люди ворожі українцям і всяким інтересам української нації. Отже, праця гетьманських штабів з фахово-військового боку дуже гарна, але з національного боку цілком непродуктивна
