Реферат на тему:

Вiйськова служба азовського козачого вiйська

Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1828 – 1829 рокiв росiйська армiя поповнилася новою вiйськовою одиницею – Окремим Запорозьким вiйськом. Це вiйськове з'єднання було сформоване iз козакiв та райї Задунайської Сiчi. В розпалi вiйськової компанiї близько 1000 козакiв iз сiм'ями на чолi з кошовим отаманом Й.Гладким перейшли в межi Росiйської iмперiї [7; 1]. Перехiд стався всупереч суворому наказу турецького султана негайно стати пiд знамена сiлiстрiйського пашi.

Повернення частини козакiв в такий скрутний для росiйської iмперiї час сприймався урядом як прояв патрiотизму, любовi до своєї вiтчизни. Перехiд задунайських козакiв до Росiї мав i мiжнародний резонанс, адже він дав можливiсть росiйськiй державi закрiпити свiй авторитет захисницi iнтересiв всiх християнських народiв, пригноблених Туреччиною. Щоб надати вагу поверненню i схилити iнших до такого ж кроку, в Iзмаїл прибув iмператор. Вiн повинен був вирiшити подальшу долю "невiрних" козакiв. Його рiшенням були слова: "Бог вас прощає, вiтчизна прощає i я прощаю". Тим самим цар простив запорожцям "грiхи їх предкiв" i "милостиво" дозволив оселитися в росiйськiй державi для служби царю i вiтчизнi.

Бойовим хрещенням задунайських козакiв був штурм добре укрiпленої фортецi Iсакчi. Напередоднi битви козаки провели розвiдку, яка забезпечила успiшне десантування вiйськових частин пiд стiни фортецi. Турецький гарнiзон, захоплений зненацька, довго чинити опору не змiг. Розпочатий 27 травня 1828 року штурм закiнчився пiдняттям  травня росiйського прапора над стiнами фортецi. В штурмi приймали участь i козаки, продемонструвавши зразки мужностi i дисциплiнованостi. Тому десять iз них, якi осо-бисто вiдзначилися пiд час вiйськової операцiї, були нагородженi орденами, а кошовий отаман – ще й полковницькими погонами.

Тодi ж iз вихiдцiв турецьких володiньбуло утворене Окреме Запорозьке вiйсько, а Й.Гладкий став його наказним отаманом. Учасники штурму фортецi Iсакчi i надалi брали участь у бойових операцiях, а Й.Гладкий був вiдкомандирований до Головного штабу радником у справах органiзацiї переправ черезДунай [5; 386].

Щоб краще використати вiйськовий потенцiал Запорозького вiйська, на його основi був сформований п'ятисотенний пiший полк. Iменним указом вiд 4 квiтня 1829 року вiн отримав назву Дунайського [1; 229] i прикомандировувся до Дунайської флотилiї. Козаки, нездатнi до вiйськової служби, разом з сiм'ями були переведенi у розпорядження го-лови попечительського комiтету Пiвденного краю I.М.Iнзова i, отримавши незначнi пiльги, вiдправилися на попереднi мiсця проживання (в ходi наступу росiйських вiйськ територiя Задунайської Сiчi була вже пiд контролем Росiйської держави).

Дунайський козачий полк брав участь в облозi i взяттi Сiлiстрiї. Потiм був вiдряджений корпусним командиром Красовським на мiсця попереднього проживання задунайцiв для боротьби з чумою. Пiсля її лiквiдацiї у 1830 роцi козачий полк повернувся через Сатуновський карантин в межi росiйської держави i до листопада 1831 року служив на Дунайськiй флотилiї [8; 120]. За ревну службу 6 грудня 1831 року Дунайський полк був нагороджений грамотою та прапором без орденських стрiчок з надписом: "За храбрость и усердие, оказанные при переправе через Дунай 27 мая 1828 года" [8; 34].

Коли вiдвойованi Росiйською iмперiєю землi були повернутi Туреччинi, неслужилi козаки та сiм'ї були переведенi на тимчасовi квартири в повiти Таврiйської, а згодом – Катеринославської губернiй. На тимчасовi квартири в Катеринославську губернiю в листопадi 1831 року прибув i звiльнений вiд служби Дунайський полк.

Таким чином, утворене у вирi вiйни, не заплановане Вiйськовим мiнiстерством з'єднання – Окреме Запорозьке козаче вiйсько – цiлих п'ять рокiв перебувало у невизначеному станi. Особливо гостро стояло питання мiсця остаточного поселення задунайцiв. В мiру наступу росiйських вiйськ територiя Задунайської Сiчi опинилася пiд контролем росiйської армiї. Бiльшiсть козакiв сподiвалася залишитися у цiй мiсцевостi. Добруджська земля була ними обжита, освоєна. Родючi чорноземи та наявнiсть цiлини давали мож-ливiсть займатися землеробством та розведенням худоби, зокрема овець, а плавнi Дунаю – займатися рiзного роду промислами. Проживання козакiв у дельтi Дунаю та на Чорноморському узбережжi сприяло розвитку рибальства. Саме воно i було головною галуззю господарства козакiв. Наявнiсть на сiчових землях власних мiцних господарств, приватних рибальських заводiв, торгових козацьких будинкiв тiльки пiдтверджують на-мiри козакiв та райї залишитися на землях Нижнього Дунаю, "на Чорному морi, поблизу України" [4; 94].

Уряд також не виключав цiєї можливостi. Вiйськовий мiнiстр О.I.Чернишов листувався з Новоросiйським та Бесарабським генерал-губернатором М.С.Воронцовим з приводу можливостей поселити запорожцiв при гирлi Дунаю на островi, який називається Старою Кiлiєї, за умови, якщо вiн пiсля заключення миру з Османською iмперiєю увiйде до складу Росiї [9; 17]. Але вiдвойованi росiйською державою землi пiсля пiдписання мирного договору поверталися пiд протекторат Туреччини. Тому питання про мiсце поселення Запорозького козачого вiйська залишалося вiдкритим.

Росiйський уряд, враховуючи заслуги задунайцiв в минулiй вiйнi, не мiг пiти на лiк-вiдацiю останнього i перетворити його в рядовий вiйськовий пiдроздiл регулярної армiї. Такий крок назавжди б позбавив втiкачiв будь-якого бажання повертатися в межi росiй-сь-кої держави i спричинив би новий вiдплив населення за кордон. Таким чином, Росiй-ська iмперiя нi кордонiв своїх не укрiпила б, нi авторитету захисницi християн не пiд-крiпила б. Тому i почався пошук нових земель для поселення козачого вiйська. Тепер козаки виказували бажання "присоединиться к Черноморскому казачьему войску, про-исходившему из одного с ними Запорожья". Поселення задунайцiв на слабо заселених окраїнах держави, на чорноморському узбережжi, давало їм можливiсть зберегти свою належнiсть до козацького стану i отримати достатню кiлькiсть придатної для обробки та промислу землi. Сусiдство з чорноморцями гарантувало