Думку про переселення козакiв Запорозького вiйська в передгiр'я Кавказу подiляв i уряд. Переведення задунайцiв на Кубань було корисним "в видах общегосударственной пользы". За розпорядженням iмператора наказний отаман Й.Гладкий був вiдкоман-диро-ваний саме туди для вибору кращих земель для поселення козакiв Окремого Запорозь-коговiйська. Такою мiсцевiстю були визнанi Й.Гладким околицi Анапи. Про них вiн i звiтував перед урядом. Хоч сам отаман не подiляв думки бiльшостi козакiв переселитися на цю територiю. Переведення задунайцiв на Кубань було б, ймовiрно, кiнцем його вiй-ськової кар'єри як наказного отамана козачого вiйська, а також i втратою того стано-ви-ща в суспiльствi, якого вiн досяг. В зв'язку з цим майбутнє було досить непевним. Для такої ж людини як Й.Гладкий це було б сильним ударом, крахом всiх його надiй i спо-дiвань. Його подорож на Кубань, зустрiчi з наказним отаманом Чорноморського коза-чого вiйська та офiцерами регулярної армiї переконали Й.Гладкого в неможливостi спiвiснування в умовах вiйськового часу окремих iррегулярних вiйськ, особливо, такого як Окреме Запорозьке вiйсько. Малочисельнiсть останнього, його слабка обiзнанiсть з мiсцевiстю, невисока боєздатнiсть говорили не на користь Запорозького вiйська. Тому в своєму звiтi Й.Гладкий вказував, що вибрана ним для поселення козакiв мiсцевiсть ще повнiстю не вiдвойована у неприятельських народiв. А задунайцям, позбавленим засобiв до iснування, в умовах вiськового часу буде дуже важко, а то й неможливо, обжитися на нових мiсцях. Це, в свою чергу, може спричинити новi втечi до Туреччини.

Командир Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єриванський, вiд якого зажадали думки щодо переведення запорозьких козакiв на Кубань, також вважав такий крок передчасним. Вiн аргументував це тим, що землi Анапської округи ще не повнiстю кон-тролюються росiйськими вiйськами. I поселенню козакiв буде виказане сильне протистояння з боку горцiв, бо частина їх земель i лiсiв вiдiйде пiд хлiборобство i будiвництво козакiв. Паскевич-Єриванський вважав, що з поселенням задунайських козакiв треба почекати до закiнчення вiйськової кампанiї на Кавказi, "дабы не возбудить больших без-покойств в крае сём" [9; 15].

Застереження командира Окремого Кавказського корпусу i наказного отамана Запорозького вiйська були прийнятi урядом до уваги. Графу Паскевичу-Єриванському було вiдписано, що iмператор "совершенно соглашается с основательностью суждений его на счёт заселения земель близ крепости Анапы на тех основаниях, которых он отписывает" [9; 17]. Й.Гладкому було повiдомлено, що для поселення вiйська буде вiднайдена дiлян-ка землi десь на пiвднi, пошуками якої займається Новоросiйський та Бесарабський генерал-губернатор М.С.Воронцов.

Таке рiшення уряду, напевне, задовольняло наказного отамана. Й.Гладкий енергiй-но допомагає М.С.Воронцову в пошуках “пустопорожньої” дiлянки землi для свого вiйська. Його поїздки по Новоросiї довго не мали успiху. Землi в цьому краї були майже повнiстю розподiленi мiж переселенцями. Та згодом була вiднайдена незаселена дiлянка землi в Катеринославськiй губернiї. Це так звана Бердянська пустош в розмiрi  43 141 десятини землi. Про неї повiдомляв рапортом Й.Гладкий Новоросiйського та Бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова. Той перепровадив рапорт наказного отамана в Головний штаб його iмператорської величностi, i вже 9 серпня 1831 року до М.С.Воронцова надiйшов "Проект главнейших оснований к водворению запорожских казаков Екатеринославской губернии в Александровском уезде". Пiсля зносин з виконуючим обов'язки цивiльного губернатора Iвановим Новоросiйський генерал-губернатор Воронцов написав вiдгук "по Высочайшему проекту" i вiдiслав його до столицi. Нарештi, 27 травня 1832 року вийшов iменний указ, який затверджував "Положення про поселення запорозьких козакiв у Новоросiйському краї".

Згiдно з положенням Запорозьке вiйсько з поселенням на Бердянськiй пустошi перейменовувалося в Азовське козаче вiйсько й пiдпорядковувалося Новоросiйському генерал-губернатору. Управлялося воно наказним отаманом i вiйськовою канцелярiєю. Козаче вiйсько назавжди звiльнялося вiд земських повинностей, крiм тих, якi вiдносилися до його земель. Вiйськова служба та чини азовських козакiв визначалися за принципом iнших козачих вiйськ. Для забезпечення виконання вiйськових обов'язкiв всiм нижнiм чинам вiйська, якi йтимуть на службу, вiдпускається протягом десяти рокiв амунiцiя i зброя вiд казни. В разі необхiдності виставляти вiд вiйська кiнний полк, ниж-нiм чинам i офiцерам надавався казною кiнь i фураж для нього. За положеннями козаками стали 238 мiщан Петровського посаду з їх землями i рибними заводами [2; 336].

Таким чином, на Пiвднi України з'явилося вiйсько, яке по комплектуванню, проходженню служби, навчанню, озброєнню i обмундируванню значно вiдрiзнялося вiд регулярних вiйськових частин.

З оголошенням указу частина козакiв новоствореного вiйська почала обживатися на мiсцях поселення. Тi з козакiв, якi не виказали бажання будуватися i обзаводитися господарством, були вiдпущенi на заробiтки. Щонайменше три роки треба було азовцям, щоб обжитися на нових землях. Першi два неврожайнi роки викликали масу нарiкань з боку козакiв на свого наказного отамана. Азовцi дорiкали Й.Гладкому за те, що вiн не домiгся їх поселення на Кубанi, де в достатку i землi, i лiсу, i води. Добрi врожаї наступних рокiв змiнили настрої козакiв. А Й.Гладкий "употребил все меры к приучению казаков к постоянной оседлости и в особенности холостых" [10; 10]. Так, офiцери i нижчi чини Азовського вiйська користувалися надiлами землi в установленому порядку для чинiв вiйська Донського. Бiльш того, станичники отримували можливiсть користуватися водами в рiках i лиманах, якi належали вiйську. Їм дозволялося займатися рибною ловлею як в цих водоймищах, так i у берегiв Азовського моря, але дрібними ри-бальськими сiтками. Промисловою ловлею займатися заборонялося, бо закрiплений за вiйськом берег Азовського моря був вiдданий в оброк на користь цього ж вiйська; 57, 58].

Однак не всi азовцi бажали займатися мирною