Зрозуміло, в умовах відносної ізоляції, нелегального становища, в якому знаходився певний час Уряд ДЦ, активної протидії радянських спецслужб і відповідних органів деяких країн перебування та й, зрештою, глибокої конфліктності та політичної боротьби у середовищі самої української еміграції таку діяльність можна було забезпечити лише за допомогою спецслужб.
Аналіз передумов створення спецслужб буде неповним, якщо не згадати ще один суттєвий чинник. Йдеться про "зацікавленість" діяльністю української еміграції, і уенерівської зокрема, з боку розвідок ряду країн. Як правило, така зацікавленість викликає вже згадуваний "контррозвідувальний захист", організований спецслужбами країни (у нашому випадку політичного угруповання), що потрапило до поля зору іноземної розвідки. Справді, контррозвідка екзильних спецслужб мусила працювати у цьому напрямку, виявляти "інтереси" та "зазіхання" іноземних спецслужб і протидіями їм.
Втім, і про це треба відверто сказати, у досліджуваний період спецслужби ДЦ УНР не були і не могли бути самодостатніми через низку об'єктивних та суб'єктивних причин. Це призводило до того, що іноземні розвідки, зокрема Польщі, Румунії, Франції, Японії, які прагнули "вивчити" уенерівську еміграцію з метою подальшого використання її можливостей у сфері розвідувальної діяльності на теренах УСРР, частіше розглядалися екзильними спецслужбами як потенційні партнери, а не противники.
Співпраця уенерівських спецслужб з кожною із згаданих розвідок була різною за характером, змістом та значимістю. Це залежало як від збігу інтересів у здобутті певної інформації щодо СРСР, так і від рівня матеріальної підтримки уенерівських спецслужб іноземцями.
До речі, саме це партнерство спецслужб ДЦ УНР з іноземними розвідками дуже цікавило радянські спецслужби, які у зв'язку з цим не лише пильніше "доглядали" за уенерівцями, а й використовували їхнє середовище як своєрідний плацдарм для проникнення до спецслужб згаданих країн.
Принагідно варто зауважити, що за рівнем співпраці з розвідкою екзильного уряду першість протягом усього досліджуваного періоду утримували спецслужби Польщі. Це стосується і практичної допомоги в організації уенерівських спецслужб, і співпраці в окремих розвідувальних пунктах на кордоні Польщі та УСРР, і використання спільної агентури та ін. Та й, зрештою, фінансування, яке надавала "двуйка" - ІІ-й відділ Генерального штабу військового міністерства Польщі - на окремих ділянках роботи екзильних спецслужб (особливо у розвідці), було вкрай "доречним". Певні аналогії можна віднайти й у структурі спецслужб ДЦ УНР та Польщі. Справами розвідки та контррозвідки займалися в обох урядах саме другі відділи їхніх генеральних штабів. Ця ж "аналогія" спостерігалася ще на самому початку діяльності Державного Центру. Так, у його спеціальному органі - Повстансько-партизанському штабі (ППШ) керівним органом розвідувальної роботи був 2-й відділ.
У досліджуваний період, як, до речі, і в попередні роки діяльності спецслужби екзильного уряду, відповідне відомство Польщі далеко не завжди мало українців за рівноправних партнерів. Контроль вже згадуваної "двуйки" за уенерівських спецслужбами був надто пильним. Іноді поляки вимагали, щоб оперативна робота здійснювалась із дотриманням їх пріоритетів. Це викликало, навіть з урахуванням тогочасних реалій (матеріальна залежність і т. ін.), роздратування з боку провідних діячів Державного Центру і призводило до "оргвисновків" щодо окремих співробітників екзильних спецслужб.
У складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції військова спецслужба у міжвоєнний період посіла належне їй місце в структурі Центру. Вона розпочала свою роботу не на порожньому місці. Їй у спадщину від попередників, що діяли в перші роки існування ДЦ УНР в еміграції, залишилися певний напрацьований досвід і традиції, які були дуже доречними у вкрай важких умовах перебування поза межами рідної землі. Нестандартна - обстановка змушувала уенерівську розвідку та контррозвідку з урахуванням ситуації перманентно змінювати форми і методи роботи.
Міністерство військових справ, у відомстві котрого знаходилася спецслужба, очолював відомий український військовий діяч генерал Володимир Петрович Сальський. Генеральним штабом керували послідовно генерали В. Кущ, П. Шандрук та полковник П. Валійський.
Звертає на себе увагу, що у 1926-1938 рр. військове відомство Державного Центру та його спецслужба, як, до речі, й у 1921 р., відігравали провідну роль порівняно з подібними інституціями МВС. Принаймні про діяльність спецслужб загальнодержавного рівня, яким був у перший рік існування екзильного уряду Департамент політичної інформації МВС, нам дотепер нічого не відомо *.
Спецслужба реформованого військового відомства екзильного уряду у міжвоєнний період діяла в незвичних організаційно-структурних формах. Не існувало окремих підрозділів, які б займалися розвідкою та контррозвідкою. Штат був значно менший, ніж у 1921 р. І це не дивно. Адже весь екзильний уряд був значно скорочений і зведений до вузької колегії, в яку входило не більше десятка осіб. Вони відповідали за ті напрямки діяльності, які можна було з більшою чи меншою ефективністю провадити в умовах еміграції 4.
Діяльністю ІІ секції Генерального штабу протягом року (з кінця 1926 р. по січень 1928 р.) керував полковник Микола Чеботарев**. Потім її очолював (до розформування 1 січня 1936 р.) генерал Всеволод Змієнко. До роботи військової