дедалі розгорталася. На установчому з'їзді КП(б)У, що відбувся в Москві в липні 1918 р., було взято курс на збройне "відновлення революційного возз'єднання з Росією". 17 листопада 1918 р. було утворено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду. До неї ввійшли Й. Сталін, Г. П'ятаков, В. Затонський і В. Антонов-Овсієн-ко. За вказівкою ЦК КП(б)У 28 листопада 1918 р. у Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Розміщувався він у Суджі. Цей уряд був прикриттям агресії російських військ в Україну. Головою уряду був Г. П'ятаков, його заступником — X. Раковський. Один з перших декретів українського уряду присвячувався створенню української радянської армії. Тим часом війська під керівництвом В. Антонова-Овсієнка вже почали вторгнення в Україну.
У грудні повстанські дивізії почали просуватися на південний захід. Перед ними стояло завдання захопити Харків, а також Чернігів і Київ. До Харкова 3 січня 1919 р. вступили частини регулярної армії, а з ними — Тимчасовий радянський уряд України. Тимчасовий уряд 6 січня 1919 р. відмовився від визначеної Центральною Радою назви держави — Українська Народна Республіка. Встановлювалась інша офіційна назва — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
Лише за один місяць на користь радянських військ кардинально змінилася стратегічна обстановка в північних районах України. Причина полягала не стільки в силі регулярних частин Червоної Армії, скільки в розкладі військ Директорії, які вже були неспроможні протистояти натиску.
За цих умов уряд Директорії шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою в середині січня в Москві перебувала дипломатична місія УНР. Вона заявила, що Директорія погоджується на радянські форми влади за умови пропорційного представництва робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України за активної оборони проти армій А. Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість РСФРР повинна була припинити наступ своїх військ в Україні й визнати незалежність УНР. Однак виявилось, що цей захід ні на день не призупинив вторгнення в Україну, і 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила війну РСФРР.
Революційна ситуація в радянській Росії і в Україні підняла на боротьбу трудящих західноукраїнських земель, які перебували під гнітом Австро-Угорської монархії. У Львові 18 жовтня 1918 р. відбулися загальні збори українських громадсько-політичних діячів Галичини і Буковини. На зборах було обрано Національну Раду — найвищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.
Тим часом польські політичні організації готувалися встановити свою владу в усій Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім усю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — лідер національно-демократичної партії К. Ле-вицький.
Національна Рада гарантувала правомочність законодавства Австро-Угорщини і розпочала формування жандармерії та збройних сил — Української Галицької Армії (УГА). Вона виступила проти передачі землі селянам. Це послабило підтримку населенням проголошеної держави в умовах агресії, що почалася з боку Польщі.
Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада 1918 р. зайняли Львів; уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя.
Після кровопролитних боїв на польсько-українському фронті польські війська прорвали фронт і українські війська почали відходити до трикутника річок Збруч і Дністер.
Головною метою УНР (як відомо цю назву держави залишила Директорія) було досягнення державного об'єднання всіх українських земель. Таку саму позицію обстоювала ЗУНР. У Станіславі (там перебував уряд ЗУНР після Тернополя) 3 січня 1919 р. Національна Рада проголосила акт злуки (державного об'єднання) ЗУНР і УНР. На Софійській площі в Києві 22 січня 1919 р. прилюдно і у присутності представників інших країн В. Винниченко проголосив Декларацію про об'єднання УНР і ЗУНР, що "однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна".
Західноукраїнську Народну Республіку було перейменовано на Західну область Української Народної Республіки, єдиним гербом став тризуб замість ухваленого раніше для ЗУНР золотого лева на блакитному полі. Акт 22 січня 1919 р. став виразом єдності українських земель у міжнародно-правовому та морально-політичному плані.
На першому засіданні Трудового Конгресу, що почав роботу 23 січня 1919 р., було підтверджено акт об'єднання двох частин України в соборну державу, що відбулося напередодні на Софійській площі в Києві. Директорії до наступної сесії Конгресу передавалась законодавча, а Раді Міністрів — виконавча влада у країні.
Спроба возз'єднання українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично відтісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі проблематичнішим. Через два тижні після церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ, бо почалася друга війна Радянської Росії проти УНР.
Після оголошення Директорією війни з РСФРР 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія відступила до Вінниці. У середині лютого 1919 р. усе Лівобережжя було в руках Червоної Армії, а на Правобережжі розгорнувся повстанський рух. Уряд УСРР — Раднарком — цілком залежав від Раднаркому Росії. Останній 26 січня 1919 р. оголосив об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Негайно запроваджувалися всі перетворення, що здійснилися в Росії, зокрема почала втілюватися політика "воєнного комунізму" — суворої централізації