осіб) і УНР (15 тис. осіб) 25 квітня 1920 р. перейшли в наступ на Червону Армію. Переважаючі сили польсько-петлюрівських військ 6 травня 1920 р. захопили Київ, просунулись на лінію Біла Церква — Жашків — Гайсин — Могилів-По-дільський, де й були зупинені.
Війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний, О. Пархоменко та ін.) 14 травня 1920 р. перейшли в контрнаступ. 12 червня було визволено Київ.
Далі протягом червня-липня 1920 р. польсько-петлюрівські війська були розгромлені на Правобережній і Західній Україні, а Червона Армія вийшла на лінію Львів — Замостя — Варшава — Полоцьк. Підхід та вступ Червоної Армії на західноукраїнські землі спричинили піднесення національно-визвольного і революційного руху серед українського населення, яке зі зброєю в руках разом з частинами Червоної Армії виганяло польських загарбників і на звільнених територіях замість буржуазних форм управління почало створювати рев-коми та Ради робітничих і селянських депутатів.
Але Радянська влада у Східній Галичині проіснувала лише 50 днів. У середині серпня 1920 р. польська армія, зупинивши просування радянських військ, перейшла в контрнаступ і почала відтісняти Червону Армію на Схід.
Зазнавши поразки на Варшавському напрямку, Червона Армія із запеклими боями відступила на Схід і на лінії Новоград-Волинський — Шепетівка — Проскурів стабілізувала фронт.
Використавши всі свої ресурси для ведення війни, польський уряд дав згоду урядові Радянської Росії на перемир'я. У Ризі 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією і Польщею був укладений договір про перемир'я і попередні умови миру.
Остаточно ж мирний договір між РСФРР, Україною, Білорусією і Польщею був підписаний 18 березня 1921 р. у Ризі. Згідно з цим договором на сході до Польщі поза "лінією Керзона" відійшло 46 тис. км2 території західноукраїнських земель, а кордон між Радянською Україною і Польщею проходив по річці Збруч, далі з виходом на місто Острог, Олевськ Волинської губернії і райони Західної Білорусії, які також відійшли до Польщі.
У той момент, коли польські інтервенти досягли свого максимального стратегічного результату щодо захоплення території України, 7 червня 1920 р. із Криму в південні райони України прорвалась білогвардійська армія (понад 70 тис. осіб) під командуванням барона Врангеля, яка мала на меті з'єднатися з польсько-петлюрівськими військами. Але армія Врангеля була зупинена на лінії Херсон — Каховка — Нікополь — Мелітополь.
У жовтні 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ. 8 листопада було взято Перекопські укріплення, а 16 листопада звільнено від білогвардійців увесь Кримський півострів.
Війська Червоної Армії на чолі з Г. Котовським і В. Примаковим почали також ліквідацію недобитих білогвардійсько-петлюрівських військ, які зібралися на Західному Поділлі й продовжували бойові дії проти Червоної Армії.
Ця група військ 11 листопада 1920 р. зробила останню спробу заволодіти Вінницею і Жмеринкою, але Червона Армія розбила їх і 19-20 листопада в районі Волочиська оточила недобитки цих військ, які здалися в полон. С. Петлюра з невеликою кількістю прибічників, кількома міністрами Директорії знову знайшов притулок у Польщі. Тут 20 листопада 1920 р. він видав указ про розпуск Директорії та її уряду. Це означало припинення функціонування вже лише формально існуючої УНР, створеної III Універсалом Центральної Ради, скасованої гетьманом Скоропадським, а потім знову відновленої декларацією Директорії.
Таким чином, наприкінці 1920 р. Радянська Україна була повторно визволена від іноземних загарбників та їхніх військових угруповань. Бої на території України, що тривали майже безперервно з 1914 р., нарешті припинилися.
Уряд ЗУНР, опублікувавши 14 березня 1923 р. антиокупаційний маніфест, самоліквідувався.
Відродження української державності відбувалося в умовах дуже складних і динамічних політичних подій: дві революції, іноземна інтервенція, жорстока громадянська війна. Протягом 1917-1920 рр. в Україні велась боротьба за соціальне і національне визволення. Ця боротьба супроводжувалася небаченою економічною та соціально-політичною руїною. В Україні активно діяли численні політичні партії як загальноросійського, так і національного спрямування, які по-різному впливали на верстви українського населення. У результаті гострої боротьби перемогли сили, які стояли за радянський шлях державності.
Список використаної літератури
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.
Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.
Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К, 1995.