Саме з німцями-колоністами пов’язують на Волині початок промислового пивоваріння, де першість згодом захопили чеські колоністи. Щодо якості пива, виготовленого на примітивних пивоварнях, то, як відзначав Л.В.Яроцький, воно було “плохого качества, но одобряется волынскими немцами и чехами; от них оно начинает входить в употребление между местными малороссами. Нужно полагать, что пивоварение будет прогрессировать с развитием благосостояния колонистов” [15, 37-38]. Він був правий. Пивоварне виробництво на Волині розширювалось, і німці брали в цьому процесі помітну участь. У 1884 р. міщанин Г.Кельнер відкрив у містечку Кульчини Старо-Костянтинівського повіту пивоварний завод, на якому випускалося баварське пиво “бек-бір”. Тут працювало 20 робітників, а випуск продукції становив 44 тис. відер на рік з річним прибутком 28 тис. руб. [6, 588]. Досить великий пивоварний завод “Волинь” міщанина Альбрехта був відкритий у 1903 р. у с. Крошня поблизу Житомира. На ньому працювало 56 робітників, потужність обладнання становила 12 кінських сил. Варили тут чеське пиво кількістю 146 тис. відер на рік, що давало 115 тис. рублів доходу [6, 588]. Такі великі обсяги виробництва пояснювалися непоганою якістю продукції та постійним попитом на неї в губернському центрі. Дещо менша пивоварня була в А.Вебера у с. Високе Житомирського повіту, спільна (разом з Шильцем) – у містечку Горошки того ж повіту та в інших місцевостях Волині [6, ]. Окремі заводи німців продовжували працювати в сільській місцевості аж до початку Першої світової війни, випускаючи міцніше, ніж в Австрії чи Німеччині, пиво, що обумовлювалося попитом і звичками місцевого населення.

Але найширше була представлена участь волинських німців у борошномельній промисловості. Вони ще з першої половини XIX ст. займалися будівництвом водяних та вітряних млинів на Волині. Згодом німці не лише споруджували млини, але й ставали власниками, орендували і працювали в багатьох млинах губернії. Наприклад, кілька власних млинів мали землевласники Арндти у Житомирському повіті, в с. Борсуки Кременецького повіту власником водяного млина був Л.Шраг, у с. Козин – В.Рау. Парові млини, які відзначалися високою продуктивністю, мали Л.Ліпке в урочищі Болдін Ровенського повіту, Г.Гаак у кол. Крем’янка Житомирського повіту та багато інших [6, 672-676]. У с. Переспа Луцького повіту був особливо великий паровий млин, що належав товариству прусських підданих “Тон і Фреймарк”. Збудований у 1874 р., він мав 6 постав, три з яких виготовляли крупу. За добу тут намелювали 60 четвертей продукції [2, 303]. Волиняни часто користувалися послугами німців-мельників, відзначаючи високу якість борошна, змеленого в їхніх млинах. Селянські общини місцевих жителів нерідко наймали німців для будівництва млинів у своїх селах або ж пропонувати їм працювати в них і тут же поселятися разом з родинами. Тому нічого дивного не було в тому, що в багатьох українських селах Волині на початку ХХ ст. можна було зустріти лише одну німецьку сім’ю, глава якої був власником млина або ж працював мельником.

Зрідка зустрічалися німці-власники підприємств і в інших галузях волинської промисловості, зокрема, в обробці мінеральних речовин і тваринної продукції, у виготовленні смоли, покрівельних матеріалів, цукроварінні та ін.

Безумовно, що небагатьом колоністам було під силу відкрити власне виробництво. Переважна більшість із них, зайнятих у промисловості, працювала простими робітниками. Багато хто із колоністів мусив іти на підприємства через закінчення термінів оренди землі. З одного боку, вони були ще землеробами, а з другого, – уже робітниками. Тобто частина німців-колоністів під впливом вищезгаданої причини становила своєрідну перехідну форму від колоністів-землеробів до колоністів-робітників. Але вони все одно тягнулися до землі. Тому на окремих фабриках і заводах сім’ям колишніх колоністів давали не тільки будинок, але й при ньому двір і город, щоб вести невелике присадибне господарство: тримати корову, свиню, гусей, курей і т. д. Річний бюджет такої сім’ї із 5 осіб при трьох працюючих дорівнював 300 руб. [15, 60].

Це були невисокі заробітки, зважаючи, що робота на промислових підприємствах була дуже важкою, “каторжною”, як відзначали сучасники. Не кращі були й умови проживання [15, 58, 60, 64].

Джерела засвідчують, що на промислових підприємствах, розташованих у сільській місцевості, німці подекуди займалися також адміністративною роботою, виконуючи функції контролерів, посильних, рахівників-економістів, прикажчиків, писарів і т. п. Крім цього, тут вони нерідко займали посади, які вимагали певних технічних знань: майстрів, машиністів, наладчиків, механіків, хоча й доводилося працювати на невеликих сільських фабриках і заводах робітниками, кочегарами, сторожами, а то й чорноробами [8, 1-125].

Нарешті, потрібно відзначити, що в передвоєнні роки в середовищі волинських німців став поширюватися кооперативний рух. Яскравим прикладом цього явища було утворення товариства споживачів у кол. Стара Буда Новоград-Волинського повіту. З боку влади це викликало невдоволення. Сам генерал-губернатор, отримавши проект статуту товариства, у доповідній записці у вищестоящі інстанції писав: “... учредителями его состоят исключительно лица немецкой национальности, и, в случае утверждения, будут преследовать исключительно национальные цели, ведущие к национальной розни и обособленности” [10, 59]. Це була відверто антинімецька позиція упередженого ставлення до прояву кооперативного руху серед колоністів. У ньому вбачалися політичні цілі, хоча в статуті товариства не було ні слова про політику, а головна його мета зводилася до задоволення споживчих інтересів його членів. Незважаючи на позицію генерал-губернатора,