відкрито ряд філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліоте-ки. До Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.
Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні теат-ри. До Львівського обласного відділення Спілки радянських компози-торів України ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови для розвитку народного мистецтва .
Деформації со-ціалістичних ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-х — у 30-х роках, вже в 1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній Україні. Уніфікація державного ладу й управління в нових радянських областях здійснювалася за звичними на сході жорстокими адміністра-тивно-командними методами. До того ж не враховувалися певні від-мінності в економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі. Поряд з націоналізацією великої промисловості, банків і засобів зв'язку проводилося вилучення й дрібних ремісничих майстерень, приватних будинків. У новому радянському апараті важ-ливу роль відігравали керівні кадри, які прибували із східних областей України. Значна частина з них не знала місцевої специфіки, що призве-ло до серйозних порушень радянських законів у галузі податкової по-літики, хлібозаготівель, до передчасної колективізації, за яку взялися в 1940 р., з порушенням, як і свого часу у східних районах, ленінських принципів переконання й добровільності. У селян насильно відбирали землю.
Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням (без врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх ро-динами. Відразу після возз'єднання почалися арешти й виселенняколишніх функціонерів буржуазних партій, великих і дрібних підприєм-ців, поміщиків, посадників — переселенців з Польщі, насамперед ко-лишніх військовослужбовців польської армії, які в 20—30-х роках одержали тут землю, заможних селян, а також колишніх членів КПЗУ і комсомольців Західної України, які перед тим були політичними в'язнями у польських тюрмах. Жертвами сталінізму стала значна кіль-кість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.
Як метод політичного переслідування чи адміністративного пока-рання широко використовувався такий вид репресій, як депортація — тобто виселення й заслання значної маси людей без правових та юри-дичних на це підстав. Сам факт депортації був злочином проти людя-ності, не говорячи вже про жахливі, нелюдські методи її здійснення. Отже, повторювалося те, що було нагромаджено під час розкуркулю-вання й інших репресій у східних областях України в попередні роки. Всього із Західної України в 1939—1941 рр. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення . Чимало невинних людей, яких Велика Вітчизняна вій-на застала в місцевих тюрмах, були знищені, у тому числі й син вели-кого Каменяра — Петро Франко, депутат Народних Зборів.
Вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнських земель з допо-могою радянського народу досягли певних зрушень в економічному, політичному і культурному житті. Але вони були затьмарені неспра-ведливими репресіями багатьох ні в чому невинних людей. І все ж возз'єднання було тим актом, який відбивав устремління багатьох тру-дящих Західної України, дав можливість запобігти їх можливому фа-шистському поневоленню.