побудови соціалізму в одній країні, більшовики розгорнули у Росії та Україні широку революційну діяльність у тилу та на фронті, вплачувавши та організовувавши трудівничі маси на боротьбу проти імперіалістичної війни та царського самодержавства.
Практична праця більшовиків проходила в умові жорсткого гніту царизму. Царський уряд використовував воєнну обстановку для жорсткого переслідування більшовиків. Найвизначніші діячі партії Сталін, Молотов, Свердлов, Ворошилов, Орджонікідзе знаходилися у в’язниці або у заслані; у в’язницях томилися тисячі більшовиків та революційних робітників; деякі партійні активісти та передові робітники були мобілізовані в армію. Царизм громив більшовицькі комітети та робочі організації; більшовицькі газети та журнали були закриті, діяльність профсоюзів була заборонена. Але поліцейськими репресіями царизму не вдалося зломити волю авангарду робітничого класу до боротьби.
Більшовики рішучо виступали проти великодержавної шовіністичної політики царизму, який при підтримці руської імперіалістичної буржуазії використовував війну для повного удушення національно-визвольного руху українського, польського та інших народів. В зайнятих у той час воєнних дій Галіції та Буковині царські уряди утворювали керівництво з самих реакційних елементів (чорносотенці граф Бобринський, Євринов, та інші ), заражаючи місцеве населення такому ж самому насильству, якому піддавав царизм народи Росії та України.
Характеризувавши царську Росію та Україну як в’язницю народів, В.І.Ленін, як на причину цього вказував не тільки на військово-феодальний характер царизму, не тільки на те, що великоруська буржуазія підтримувала царизм, але і на те, що місцева національна буржуазія свободу націй, як і демократію взагалі, принесла у жертву інтересам капіталістичної експансії. Українські, єврейські та інші буржуазні націоналісти, звідси ця ворожнеча між народами, пов’язували свої шовіністичні інтереси з перемогою того чи іншого імперіалістичного блоку. Українські буржуазні націоналісти, виступали ворогами українського народу на усіх етапах визвольної боротьби, особливо посилювали свою зрадницьку діяльність у період імперіалістичної війни. У єврейській буржуазно-націоналістичній партії Бунд переважав німецько-фильський шовінізм.
Українські буржуазні націоналісти в Австро-Угорщині – це платні агенти німецького та австрійських генеральних штабів – ще напередодні війни створили так званий “Союз визволення України” (СВУ), метою якого було відірвати Україну від Росії та віддати український народ у лапи німецького імперіалізму. Ідеологом цього буржуазно-націоналістичного зграю був лютий ворог українських трудівників Грушевський. Цей націоналістичний верховод через буржуазного націоналіста Залізняка був пов’язан з австрійським урядом. На кошти німецьких імперіалістів СВУ видавав і розповсюджував націоналістичні писання Грушевського. У своєму прагненні вислужуватися перед австро-німецькими імперіалістами українські буржуазні націоналісти не зупинялися ні перед ніякими злодіяннями, спрямовані у першу чергу проти українського народу. Вони поставляли шпигунів та диверсантів до німецьких та австрійських розвідок, працювали перекладачами при воєнних трибуналах, допомагаючи австро-німецьким катам знищувати українське населення за його симпатії до руського народу.
Крім організації так званого легіону “Січових стрільців”, сформувало з кунацьких синків та виконувавшого у тилу руських військ шпигунсько-диверсійні завдання австро-німецького командування, українські буржуазні націоналісти вели підривну роботу серед руських військовополонених, яких Німеччина та Австро-Угорщина тримала у концентраційних таборах. СВУ через буржуазного націоналіста Скоропис-Йолтиховського підтримувала прямий зв’язок з німецьким урядом та воєнною владою, отримуючи від них інструкції та всіляку допомогу в одуренні воєннополонених на сторону австро-німецького блоку з тим, щоб сформувати з них воєнні частини для боротьби з Росією.
У січні 1917 року В.І.Ленін в одному з своїх писем відмічав провал агітації, впровадженої українськими буржуазними націоналістами з Галіції у таборі військовополонених, де знаходилося близько 27 тис. українців, які при спробі вселення їм думки про відділення від Росії рішучо протестували, “Факт знаменний, - писав В.І.Ленін, - ...близькість до великорусів брала верх!”
Ні масові арешти та страти трудівників, здійснені австрійськими імперіалістами у період війни, ні підривна діяльність українських буржуазних націоналістів та уніатської церкви не вбили в українському населенні західноукраїнських земель почуття симпатії до руського народу, прагнення до возз’єднання з ним. Трудівничі маси ворожо відносилися до австро-німецьких імперіалістів та їх буржуазно-націолістичним лакеям, відмовлялися виконувати розпорядження австрійських влад, надавали опір при впровадженні реквізиції, зривали вихід на примусові праці, пов’язані з війною. Українці, які насильно були мобілізовані в австро-угорську армію, не бажали стріляти у своїх братів, масами дезертирували або здавалися у полон руським військам.
Наступала епоха буржуазної революції . Українська буржуазія прагнула використати лютневу революцію 1917 року для становлення свого повного панування над трудівниками України.
4.Основні риси влади на Україні. Центральна рада – орган контрреволюційної націоналістичної буржуазії.
Українські буржуазні та дрібнобуржуазні націоналістичні партії створили 4 березня у Києві буржуазну Центральну раду. У її склад увійшли представники обуржуазнених поміщиків, української буржуазії міста та села, української націоналістичної інтелігенції. Керівницьку політичну роль у Центральній раді грали буржуазна партія так званих соціалістів-федералістів та націоналістичні дрібно буржуазні партії українських соціал-демократів та есерів. Лідерами Центральної ради були буржуазні націоналісти, керівники націоналістичної української контрреволюції – М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко та С.Петлюра.
Буржуазно-націоналістична Центральна рада, прикривалася національним прапором, намагалася повести за собою українські народні маси – відірвати їх від загальноросійського революційного прямування та підпорядкувати політичному впливу української буржуазії. Центральна рада повністю підтримувала імперіалістичну політику Тимчасового уряду по основним питанням революції – о війні та миру, о владі та землі. Її зіткнення з руською буржуазією за право монопольної експлуатації трудівничих мас України мали підлегле значення. У боротьбі проти революції Центральна рада та Тимчасовий уряд складали єдиний контрреволюційний табір. Центральна рада у подальшому приймала в угоди з руськими та іноземними імперіалістами, продаючи в кабалу свою родину та свій народ.
Контрреволюційна Центральна рада, прагнувши ствердити владу української буржуазії, боролася
