Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:—

А хто там?—

Козак з Лугу! — відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували пол-ковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низо-вого».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слу-хали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й ва-рили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чо-боти, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обсту-пали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно напада-ли на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або пе-ремога, або смерть!»

Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й від-ступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то три-мав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, оборо-няло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.

3. ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ

Життя на Україні було тоді зовсім не таке, як нині. Були зовсім інші порядки. Передусім скажемо, що не всі люди мали тоді однакові права. Одні мали їх і пану-вали, а другі не мали жодних людських прав; їх просто вважали за рабів та невільників.

Правда, ще давніше, за княжих часів, селяни-гос-подарі вважалися за вільних людей. Були тільки нечис-ленні невільники з полонених ворогів, або з тих, що за-боргували і мусили борг відслугувати у бояр або й у господаря на селі. А коли після занепаду княжої держа-ви прийшла на Україну литовська, а по ній польська влада, то і завелися на Україні такі самі порядки, які були тоді в Польщі і в цілій Європі.

А в Польщі було так: всі люди ділилися тоді на су-спільні верстви. Були такі головні чотири верстви людей: шляхта, духовенство, міщани і селяни.

Найбільші права і привілеї мала шляхта. Шляхтичі ставали урядниками, мали землю і всім орудували. Мали свій окремий суд. Платили дуже малі податки, бо вони самі на сеймиках ті податки ухвалювали. Короля не боялися, бо король був залежний від сейму у Варшаві, а сейм складався з шляхти і духовенства. Польське ду-ховенство мало також усякі права і привілеї, а податків не платило. Міщани мали свою управу в містах, де були купцями або ремісниками та гуртувалися в різних цехах. І хоча вони не мали тих гонорів, що шляхта, і платили великі податки, але були вільні і мали свій суд, який складався з бургомістра і з радних (війта і лавників).

Найгірше жили селяни, або, як їх тоді називали, хлопи. Не мали ніяких прав; не мали своєї землі, не мали суду, бо судив їх дідич; не мали свободи та й не сміли ні-куди вийти зо свого села. Земля, на якій працювали, була власністю пана, дідича, шляхтича, а за те, що він відпус-кав селянам кусень землі на життя, мусили селяни від-робляти панщину, спершу по кілька днів на тиждень, а потім і цілий тиждень, так, що не було часу і свого кус-ника поля управити. А за найменшу провину пан мав право підданого хлопа бити, і за це йому нічого не грозило.

Так робили польські шляхтичі-дідичі з своїми поль-ськими селянами, а певно, що ще гірше поводилися вони з українськими селянами на Україні.

Та треба знати, що не тільки селянство на Україні так тоді бідувало за польських часів. І духовенство тер-піло подібно. Жило в темноті і в нужді. Українські міща-ни також бідували. Їх притісняли з усіх боків і наклада-ли величезні податки. Та й українській шляхті жилося гірко. Лише ті, що змінили свою батьківську віру і народ-ність та перейшли на польське, ставали панами-магна-тами, а такі, на жаль, траплялися. Хоча були й такі, хто і своєї віри твердо тримався та ще й народові помагали встояти.

Як же