У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тивєрці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому Дніпру, деревляни - по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині - дуліби або бужани, "де нині волиняни", на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, ГАІО то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тивєрці - між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять -українці східньої та західньої Галичини.

У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян, уличів. В X ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з головних племен - волінана, і називав їхнього царя Маджака." Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово "анти" зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра - Білобережжя і частини чорноморського побережжя - "Лукомор'я". На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олешя, пізніше - Олешки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує "Повість временних літ". Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: "Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь". Таким чином виявляється, що від "множества" уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення "Повісти" на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала "Повість" - це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів - Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.

Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ

Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили напівземлянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця X століття.

Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині

- 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не тільки захищали населення від ворогів, а й були також: адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян

- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городка), у білих хорватів - Белз, Червень.

Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, що бужани мали 230 міст, уличі - "народ численний" - мали 318 міст, волиняни - 70. Передаючи ці цифри, М. Н. Тихомиров додає, що вони надто малі: тиверці, наприклад, мали 149 городищ.

Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, були майстерні. 3 ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість