Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У X ст. був племінний князь у деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли деревлян казали їй, мовляв, "наши князи добри суть, иже распасли суть Деревську землю", - протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує "Повість" про Тура, князя туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів та в'ятичів "з ляхи". Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.

Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких немало слов'янських: Предслав, Володислав, Улеб), - були теж племінними князями.

У IX ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання "русів" на північних берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожського, біля 800 p., є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя - слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті "руси" були слов'янами, себто українцями, зі своїм племінним князем.

На початку IX ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є згадка теж про "руського" князя, який напав на Амастриду й охристився. Можна припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах Чорного або Озівського моря.

Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне - метою літописів було показати єдність князівської династії, яку. намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, - більш-менш міцна держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави - у VII-VIII вв. - Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.

НАЗВА "РУСЬ"

У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву "Русь". З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.

Походження ЦІРЇ назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово "Русь" - фінського походження (В. Татіщев, 1739 p.), хозарського - (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, I860), византийских отношений. єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська

Варязька теорія базується на припущенні, що "руссго" фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом - в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.

Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р. подав назви Дніпрових порогів - "руські" і "слов'янські". Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє "русів" і слов'ян.

Другий арґумент той, що фіни називали шведів "Roots!" - непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів? варягів користалися б терміном з фінської мови.

М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських саґах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву "Русь" місцевого походження. Арабські письменники знали "Русь". Ібн-Даста, географ і подорожник X ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про "Русію". У "Словнику тюркських мов" Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них - слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.

Дуже цікаві відомості сповіщає "псевдо-Захарій", сирійський письменник. У нього е виписка з сирійського документу 555 року про "Русь": це, мовляв, "рослий, могутній нарід", який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї.

Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в "Книзі шляхів та держав", якою користалися протягом 200 років, що "руси - плем'я з слов'ян". Автор книги 983 р. "Країни світу", в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: "Від неї на схід - печеніги, на південь - Дунай, на захід - слов'яни, на північ - пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону."

Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав