повстання 1637—1638 рр., яке очоли-ли П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початко-вому його етапі лідером став гетьман нереєстрового ко-зацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», за-хисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Под-ніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637р.під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна бит-ва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєст-ровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сей-мом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число ре-єстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чи-гиринському та Корсунському. Замість обраного гетьма-на уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.
Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що про-котилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козаць-кою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість про-грамних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, нез-важаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання ві-діграли значну роль в історії українського народу, оскіль-ки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоли-чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищува-ли престиж та авторитет козацтва, сприяли накопичен-ню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали фор-мування національної самосвідомості.
4. Козацтво Як впливовий чинник міжнародного життя
На межі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заяв-ляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Пос-политій, а й на міжнародній арені. Насамперед це вияви-лося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лі-дера національно-визвольного руху, водночас стає основ-ною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд ста-ють дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля, спо-пеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до Львова .На початку XVII ст. татари неодноразово з'яв-лялися в українських землях, «умиваючись, — за висло-вом сучасника, — по лікоть у нашій крові та спустошую-чи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Завойовувати держави — це наш талан, переданий у спа-док нашими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа».
Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобіль-ній, гарно організованій татарській кінноті було надзви-чайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади та-тарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччи-ни та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошу-ючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полоне-них співвітчизників. Цією силою було козацтво.
Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546—1595), що він під час зустрічі з польсь-ким послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполи-тій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці, просять помилування іспан-ці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ трем-тить передо мною».
Своєрідною відповіддю турецькому султану на почат-ку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений султан наказав пе-регородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцю-гом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніп-ра було залишено лише «браму», площа довколо неї про-стрілювалась з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чай-ки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, а вже тут вони були нестримними.
У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд .Навесні 1615 р. запо-рожці з'явилися під мурами турецької столиці — Конс-тантинополя. Спаливши портові споруди, вони поверну-ли в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагай-дачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.
Активна протидія туркам і татарам з боку запорож-ців сприяла руйнуванню Турецької імперії та визволен-ню підкорених нею народів, блокувала та стримувала роз-гортання турецько-татарської агресії в глиб українських земель, захищала національний генофонд.]Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того