як головної етнотворчої сили доби пізнього феодалізму. Це також підтверджується і тим, що назва “черкаси” і “козаки” були синонімами в XVI–XVII ст. Тих переселенців, які приходили на середню Наддніпрянщину з інших регіонів не випадково, а враховуючи їх соціальну та етнічну приналежність, теж називали “козаками”, що підтверджує саме українські корені козацтва, як головної етнотворчої сили, що з’явилась наприкінці XV ст. на території сучасної Черкащини.
На нашу думку, трактувати певну з соціальних теорій щодо джерел формування козацтва як єдину вірну було б не правильно. Так само не було б вірно вважати, що козацтво сформувалось з усіх верств тогочасного суспільства, як на цьому наголошує В.О.Щербак. Ця проблема пояснюється тим, що козацтво, як етносоціальний елемент, сформувалось як якісно нове явище у період феодалізму, ставши для нього певною аномалією.
Козацтво формувалось на досить великій етносоціальній базі, яка на протязі двох століть формування козацтва постійно оновлювалась і змінювалась, втягуючи у себе то селянство, то боярство, то шляхту, то міщанство і так далі, що було пов’язано в першу чергу з соціально-економічним розвитком України, а також з геополітичним становищем Середнього Подніпров’я і суспільно-політичними рухами, які тривали в XVI – середині XVII ст.
Дехто з дослідників намагався вивести козацтво ще за часів Давньоруської держави. Це питання суперечливе і до сьогоднішнього дня, тому що заперечувати певні традиції захисту порубіжного Середнього Подніпров’я, як в попередні часи, так і в період формування козацтва, не можна. Передусім потрібно згадати Тмутараканське князівство, де проживали люди, обов’язком яких був захист кордонів Русі від нападів кочових сусідів. Цих людей називали берладники або бродники, але з історичної арени вони зникають з монголо-татарськмим нашестям.
Аналогічна спроба цивілізувати Середнє Подніпров’я належить вже литовським князям, які створюють в регіоні замки і спеціальний прошарок сільського населення – слуг, які були звільнені від будь-яких феодальних повинностей, окрім військової служби. Так поступово формується боярський прошарок з енергійних та відважних людей, який став опорою Литовської держави на південному пограниччі, тобто на землях Середнього Подніпров’я. Але поступово ці люди починають займатися і економічними промислами, так званим уходництвом. Поступово до цього процесу залучаються і мешканці Полісся та Волині, для яких перевалочним пунктом слугувала саме середня Наддніпрянщина, де вони збиралися у ватаги на чолі яких стояв отаман.
Так на думку В.О.Щербака, до середини XVI ст. козаками на Україні називали людей, які займалися уходництвом та боротьбою з татарами, але при цьому вони залишались в межах своєї станової належності і не звільнялися від пов’язаних з нею обов’язків перед властями та окремими магнатами. Але як би там не було, уходники зіштовхнулись з “конкуренцією”, яка надходила від сусіднього Кримського ханства, що одразу ж викликало збройне протистояння між уходниками й татарами. Від останніх, мабуть, і поширюється на уходників назва “козак”.
Так уже в 1492 році кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра про напад загону козаків з Черкас на турецьку галеру, а в 1504 році кримський хан повідомляв московського князя Івана ІІІ, що поблизу дніпровської переправи “из черкасского городка козаки потопили, всё поимали, пеша остали”. Дійсно, щорічне перебування уходників на промислах давало змогу добре вивчити степ, водні і сухопутні шляхи, безпечні місця та зручні засідки для несподіваного нападу на татарські загони.
Отже, поява українського козацтва в кінці XV ст. була зумовлена колонізацією південних регіонів України і необхідністю захисту від татарських набігів на землі Середнього Подніпров’я. На початковому етапі зародження козацтва важливим джерелом стало фортечне боярство, яке перебувало на службі у магнатських маєтках, тобто ті люди, ремеслом яких була військова справа. Але поступово уходи сьтають на перетині державних економічних інтересів.
Так фактично починається перший етап формування козацтва, як етносоціального елементу. Справа в тому, що коли уходники повертались з промислів у міста і містечка Середнього Подніпров’я з великими запасами риби, хутра, меду, різної худоби, місцева адміністрація починає збирати з уходників певну частину добутої здобичі. Таким чином, влада мала від уходництва подвійну вигоду – захист кордонів від татар і матеріальний прибуток. Поступово місцева адміністрація сама починає організовувати походи порти татар, очолюючи козацькі загони. Це були перші організатори козацтва, яких вже сучасна їм польська література називала першими гетьманами. Серед них були Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкевич, Бернард Претвич та інші. До боротьби з татарським лихом вони залучали і місцеве населення Середнього Подніпров’я, яке витісняє фортечних бояр і уходників на другий план, тому що порубіжна специфіка середньої Наддніпрянщини змушувала місцеве населення володіти зброєю і це надало йому змогу займатись козакуванням.
Таким чином, головним джерелом формування козацтва на першому етапі стали вихідці з укріплених міст і містечок Середнього Подніпров’я, до складу яких входили не лише міщани, а й торговці, селяни, а особливо категорія безземельних селян, тобто халупники, комірники, городники, які не були прив’язані безпосередньо до землі. Поряд з ними козакували бояри, слуги та ремісники, яких очолювали представники місцевої адміністрації, але основну масу все ж складало міщанство порубіжних міст. Щодо етнічного складу джерел першого етапу формування козацтва, то основу складав саме український елемент мегшканців міст Середнього Подніпров’я, яке, як відомо, ще з часів Давньоруської держави становило ядро українського народу.
Другий етап формування козацтва, як етносоціального елементу починається з середини XVI ст. і повязаний він із загальноєвропейським розвитком. Як відомо, в першій половині XVI ст. в більшості країн Західної Європи