Реферат на тему:

Задунайська Січ

Задунайська Січ — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев’ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р., продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 р. вже 12.000 чоловік. Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький уряд не чинив перешкод запорозькому козацтву, бо був зацікавлений у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 р. запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Перемістившись до Туреччини, запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який передусім ототожнювався із Степом і вольницею.

Саме в Кучурганах запорозькі козаки зробили спробу закласти Кіш, однак це їм не вдалося. Через втручання турецького і російського урядів у справи задунайського населення, невдале розташування та збройні сутички з некрасівськими козаками задунайці змушені були декілька разів змінювати місце її розташування. На передодні російсько-турецької війни 1787–1791 рр. задунайські козаки заклали Кіш на р. Дунавець у Катирлезі. Це була перша Січ, створена на традиційних засадах. У 1795 р. уряд Туреччини наказав задунайцям перейти в район Сеймен, що на Сухому Дунаї. Значна частина козаків перейшла на вказану місцевість і заклала там новий Кіш з відповідним устроєм. У 1803–1804 рр. задунайські козаки повернулися до гирла Дунаю і, витіснивши некрасівсько-липованське старообрядське населення з цієї місцевості, в Катирлезі знову заклали Кіш. Катирлезька Січ проіснувала до 1805 р. і в цьому ж році була зруйнована турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками. З початком російсько-турецької війни 1806–1812 рр. задунайське козацтво перебралося до Браїлова під захист браїлівського паші. Після закінчення військової кампанії 1806–1812 рр. задунайці повели наступ на некрасівських козаків з метою повернути відвойований ними Катирлез з околицями та закріпитися в дунайських гирлах. У 1812 р. задунайські козаки двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівсько-липованські села. Сутички переросли у справжню війну. В ході військових дій задунайці весною 1813 р. оволоділи Катирлезом, проте вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця. Тільки на початку 1814 р. задунайські козаки оволоділи головним центром некрасівців — селищем Великий Дунавець, що на Георгіївському гирлі, і заклали там Кіш. З 1814 по 1828 рр. існувала так звана Дунавецька Січ. Вона розташовувалася на підвищенні і захищалася з півночі і заходу ровами і валами, зробленими ще генуезцями і відновленими некрасівськими та задунайськими козаками. З півдня Січ захищала р. Дунавець із високими берегами, зі сходу підступи до неї охороняли непрохідні плавні. Там де фортеця прилягала до р. Дунавця козаки влаштували зручну пристань, до якої прибували річкові і морські судна.

Дунавецька Січ устроєм, будовою нагадувала останню Запорозьку Січ — Нову. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося задунайське козацтво своєю власною старшиною. Саме вона зосереджувала у своїх руках всю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі та відала певними господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби. Задунайські козаки змушені були стояти залогами в турецьких фортецях, охороняти кордони Османської імперії, брати участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання військового обов’язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі. Військова служба на користь султана стала для задунайських козаків тяжкою і небажаною роботою. Використання козацтва для придушення визвольних рухів християнського населення Османської імперії викликала протест задунайців. Військові найми на Січі, коли заможні козаки наймали сірому і відправляли їх у військо замість себе, стали звичайним явищем. Крім того, Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і зміцнювати військову організацію. Саме тому зникає власна козацька кіннота та артилерія. В походи козаки відправлялися пішки або на човнах по воді (власного флоту вони також не мали).  

Задунайським козакам належала певна ділянка землі, надана турецьким урядом у повне її користування. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя — сімейні люди некозацького стану, які жили на території Задунайської Січі і підлягали її юрисдикції (до задунайської райї належали і наймані робітники, які не були