Реферат на тему:
Задунайська Січ в Дунавцях за спогадами останнього запорозького кошового отамана Йосипа Гладкого
Впродовж останнього десятиріччя до історії Задунайської Січі звернулась ціла плеяда вчених і треба підкреслити, що процес її дослідження не лише значно пожвавився, але й вийшов на новий етап свого розвитку. Сучасний стан історіографії проблеми можна охарактеризувати, в першу чергу, новим поглядом на існуючу джерельну базу. Мається на увазі не лише більш глибокий аналіз раніше опублікованих документів, але й ретельні пошуки нових матеріалів у архівосховищах України та Росії.
Так, увагу автора статті привернули до себе два особистих листи останнього кошового отамана Задунайської Січі Й.М. Гладкого. Вони містять у собі дуже важливу інформацію щодо географії та внутрішнього устрою козацького Коша на Дунаї в останні часи його існування, але й досі не відомі широкому загалу фахівців.
Перший лист ще ніколи не був опублікований. Він адресований на ім’я відомого дослідника історії Степової України архієпископа Гавріїла (Банулеско) і міститься у другому томі збірки документів, яка зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В.Вернадського у Києві. Загалом ця збірка досить добре відома, бо колись зберігалась у бібліотеці Одеського товариства історії та старожитностей. Документи перших двох томів збірки були свого часу описані С.Серафімовим [19], а третього тому - пізніше О.В. Ристенко [11; 21-23]. Опублікований нами нижче лист (Дод. 1) названий С.Серафімовим “Полковника Осипа Гладкого историческая заметка о запорожцах, представленная архиепископу Гавриилу” [19; 319]. Сам том має назву “Указы Синода, епископа Словенского и Херсонского Никифора, Екатеринославско-Славянской духовной консистории, Херсонской казенной палаты; предписание военного министерства о закрытии Екатеринославской суконной фабрики и ее описание; доношения и рапорты духовных правлений; материалы по истории Екатеринославской (бывшей Славянской) епархии, архиерея и семинарии, Корсунского монастыря, церквей Мариупольского духовного правления, Симферопольского уезда, г. Херсона и Тирасполя; записки о некоторых христианских древностях Крымского полуострова; письмо Осипа Гладкого о истории запорожцев, составивших Азовское казачье войско; [курсів мій — І.С.] сведения по истории г. Екатеринослава и другие документы. 1785-1837 гг.” [ІР НБУ, ф.V, спр. № 547-612, 325 арк.].
Зміст наведеного документу цікавий передусім з точки зору реконструкції географії центральної частини земель Задунайської Січі у 1814 – 1828 рр. Спеціальний аналіз цього питання, проведений автором кілька років тому, показав, що її Кіш знаходився у цей час у с. Верхній Дунавець на правому березі протоки Дунавець** У одній з останніх робіт про Задунайську Січ ця протока названа чомусь "Топиця" . Що стосується так званої Райї, то вона була пов’язана нами з с. Нижній Дунавець [15; 30-31]. Як бачимо, Й.М. Гладкий взагалі не використовує назви “Дунавець” до місця розташування Коша та додає, що “Райя мала поселення своє від Січі у п’яти верстах над лиманом Моругілем” (Дод. 1). Цілком очевидно, що тут наявне протиріччя, яке ми і спробуємо пояснити.
Спочатку скажемо декілька слів про село Дунавець або села Дунавці. Відомо, що вперше некрасівська станиця російських козаків-старообрядців “Філіпонська” на правому березі протоки Дунавець зустрічається на відомій мапі Я.Ф. Шмідта 1774 р. [15; 14,]. У 1799 р. це село назване вже “слобода Дунова”, “в которой 3 церкви; жители некрасовцы…; промысел их состоит в рыбной ловле, в хлебопашестве и разных торгах” [1; 472; 18; 287]. З кінця ХVIII cт. до 1806 р. саме Великий Дунавець вважався центром некрасівської громади у Добруджі, а достовірних згадок про село Малий Дунавець для цього періоду ми поки що не маємо [4; 11-12]. У 1814 р. уся ця місцевість була захоплена запорожцями, які і побудували тут свою останню Січ [3; 51].
Вже у 1826 р., спираючись на донесення російської розвідки, офіцер І.П. Ліпранді написав про Великі Дунавці наступне: “Большие Дунавцы, Запорожская Сеча, от Тульчи влево, около 50 верст при речке Дунавце. Большие Дунавцы издавна обитаемы были некрасовцами и включали в себя до 10 тыс. душ. Они служили до начала последней войны [1806 р.] средоточием или сборным местом всем некрасовцам...”. Після війни, яка скінчилась у 1812 р., запорожці “…построили и учредили свою Сечу на том месте, где были некрасовские Большие Дунавцы, сохранив прежнее наименование местечка, и поселились в его окрестностях. В Б. Дунавцах, обнесенных невысоким валом и сухим рвом, ныне находится церковь, одна из плетня сделанная землянка кошевого начальника Сечи и не более 40 домов (куриней), в коих живут 40 атаманов”. Далі зазначається, що “В Малых Дунавцах, вблизи Больших лежащих, жителей ныне нет, и запорожцы не долго занимали оные после некрасовцев”. Райя названа першою серед шести козацьких поселень: “Раи около 100 дворов между Дунавцами и Бабадагом” [7; 295-296,298]. Не важко помітити, що інформація І.П. Ліпранді добре збігається зі спогадами Й.М. Гладкого 1836 р., хоча з останніх не випливає, що село Малі Дунавці не було заселене козаками.
Проте маємо й інші свідоцтва. Так, у грудні 1827 р. шкіпер Бавіонік нарахував 200 хат сімейних запорожців у Дунавцях-Райї [13; 43], що і стало підставою, щоб вважати за с. Райю саме село Нижні Дунавці.
Набагато пізніше, вже на початку 1880-х років Ф.К.Вовк, ніяк не обгрунтувавши свого висновку, написав, що “поселок возле самой Сечи, возле лимана Муругиля и озерца Круглика, заключавший в себе около 80-100 хат…”, мав “имя Райи по преимуществу”. Водночас він підкреслив, що “собирательным именем Райи” турки називали усе васальне християнське населення** У буквальному перекладі термін «райя» слід перекладати, як "паства або гурт" , а “Райя запорожская
