Реферат на тему:
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Розвиток культури України в першій половині XIX ст.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії
Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той час почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після першого поділу Польщі — Галичину; у 1774 р. до Галичини приєднано Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка занепадала; у 1795 р. після третього поділу Польщі — землі між річками Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Краківське, Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Підляшського, Холмського і Брест-Литовського воєводств.
Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства — провідної галузі в економіці Західної України. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на Буковині за відсутності панщинної системи переважали селяни-власники (до 30 %).
Посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ, відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження адміністрації маєтків. Своєрідною формою антифеодальної боротьби був рух опришків. Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.
Славною сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині в 1847-1848 рр. під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1812-1851), який був обраний селянами Буковини до австрійського парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за підтримку революції в Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон Кобилиця був страчений. Як і Кармелюк, він став героєм багатьох народних пісень та легенд.
Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку західноукраїнських земель знову поставили на карту існування українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграв гурток "Руська трійця". Я. Головацький, М. Шашкевич, І. Вагилевич започаткували розвиток нової літератури, культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник "Русалка Дністрова" (1837)— першу книжку, написану українською мовою. В умовах політичного безправ'я та переслідування прогресивної думки цей літературний гурток проіснував недовго (1833-1837 рр.). Розбуджена, хоч і з труднощами, національна свідомість набирала сили, особливо під час революції 1848 р. Спалахнувши у лютому 1848 р. у Франції, полум'я революції перекинулося в Італію, Німеччину, а згодом і в багатонаціональну Австрійську імперію. Тут було проголошено буржуазно-демократичні свободи, скликано перший парламент. Революційні події у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті стали складовою Австрійської буржуазно-демократичної революції.
Протягом 1848-1849 рр. селянська боротьба все ще мала стихійний характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту. Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені були заплатити селяни колишнім поміщикам за "даровану" волю.
Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквідував цехи в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки виробництва, які поглинали б робочу силу проле-таризованих верств. Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від лат. раирег — бідний). Особливо швидко пауперизувалося село. Безземельні селяни перетворювалися на "халупників", які мали власну хату з городами, і "комірників", які не мали ні хати, ні землі. Тим часом окремим магнатам належали десятки й сотні гектарів найкращих земель, лісів та угідь.
Пролетаризоване селянство, яке становило абсолютну більшість населення Західної України, знемагало під тягарем визискування, здирства, деспотизму, зазнавало жорстокого національного гноблення. Та його боротьба не зникла безслідно. Культурно-національним завоюванням українського селянства Галичини в 1848-1849 рр. стало створення кафедри української мови при Львівському університеті, організація українських початкових та середніх шкіл, газети "Зоря галицька", створення культурно-просвітницького товариства "Галицько-руська матиця" та Народного Дому у Львові. У той час у Львові виникла політична організація — Головна руська рада. Представляли її духовенство та міська інтелігенція. Рада поділялася на відділи, кожний з яких опікувався певним колом справ: шкільних, селянських, фінансових. Рада вимагала поділу Галичини на українську і польську.
Розвиток культури України в першій половині XIX ст.
На зміну дворянству прийшла нова суспільна група — демократична інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 р.), ліцеї — в Одесі та Ніжині, гімназії — у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них. Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети. У
