Реферат на тему:

Західноукраїнські землі у 20-30-х роках

Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай несприятливими для українського народу. Українські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьома державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка раніше належала Австро-Угорщині. У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 рр. у складі Польщі залишилася частина українських земель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район — Західну Україну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бессарабії — Хотин-щину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна.

За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, проживало 8,9 млн осіб, серед яких було 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національностей — євреїв, білорусів, німців та ін.

Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад З млн), які проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн).

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угорщиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Волині й тим самим заперечити існування єдиного українського народу, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уряду в царині мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових (народних) шкіл у Галичині зменшилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь завдяки мужності вчених, об'єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у столиці Галичини було засновано таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Західна Україна у складі Польської держави залишалась економічно нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припадало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості.

Незважаючи на те що Західна Україна була одним з найбільш перенаселених аграрних регіонів у Європі, польський уряд широко запроваджував так зване осадництво, тобто роздавав польським переселенцям найкращі землі у краї і щедро фінансував їх. До 1939 р. у сільській місцевості оселилися близько 200 тис. поляків, у містах — близько 100 тис. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з клаптиків землі, що їм належали. До Канади і США виїхали близько 200 тис. осіб.

Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного і громадського життя. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вони не суперечили законам. Однак діяльність комуністів виходила за межі конституції і була нелегальною. Створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій території, населеній українцями. Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівництво КПЗУ утворило в 1926 р. ширшу й аморфнішу організацію — Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

У 20-30-ті роки західноукраїнські землі, що перебували під владою Польщі, стали епіцентром національно-визвольної боротьби всього позбавленого державності українського народу. У ній брали участь представники різних кіл населення та політичних течій. Головним осередком легальних поміркованих політичних сил стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно виникло у 1925 р. внаслідок злиття Української народно-трудової партії (УНТП) та дрібних організацій центристського спрямування Галичини і Волині. На чолі міжпартійного об'єднання стояли Д. Левиць-кий, В. Мудрий, С. Баран та ін. Українське національно-демократичне об'єднання проголошувало боротьбу за самостійну і соборну Українську державу легальними засобами, на демократичних засадах, широко використовуючи парламент, заперечуючи терористські, насильницькі засоби боротьби. На початку 30-х років УНДО висунуло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. Пізніше воно виступило ініціатором "нормалізації" польсько-українських відносин. Одного з лідерів партії В. Мудрого було обрано віце-маршал-ком сейму Польської Республіки.

Легальний демократичний рух було представлено також Українською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП), що в боротьбі за незалежну Україну перебувала під впливом соціалістичних ідей, при цьому різко заперечуючи більшовицький тоталітарний режим.

Велика економічна криза 1929-1933 рр., яка супроводжувалася масовим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських "осадників", нападів і погромів. Загалом було зареєстровано близько 2200 актів "саботажу". Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд переходить до каральних репресивних акцій щодо українського населення, проголошуючи так звану політику пацифікації (заспокоєння). У середині вересня 1930 р. підрозділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися із селян, інколи закатовували їх до смерті.

Понад