Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були "Соколи".

У XX ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Національне відродження, яке вона переживала наприкінці XIX ст., не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури і господарства. На початку XX ст. зміцнюються зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю. Федькович — з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко — з Галичини, М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка — з Наддніпрянщини.

На Буковині на початку XX ст. діяли три політичні партії. Найпопулярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907 р.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця партія мала вплив серед більшості населення і була лояльною до австрійської держави; вона прагнула здобути якомога більше на культурній та економічній ниві. Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від Національно-демократичної переважно тактикою; лідерами її були Т. Галіп, О. Попович. Ця партія виступала з критикою уряду. Основу її становила молодь: учителі, селяни, згуртовані у "Січах". Соціал-демократична партія (заснована в 1906 р.), лідером якої був О. Безпалко, складалася переважно з робітників. У селянських масах вона не мала успіху, бо їх відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії. Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших партій.

З усіх земель України в найтяжчому становищі перебувало Закарпаття. Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля змушувало селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки в поміщицьких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан — до США та Канади.

Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мовою і мовою викладання у школах стала угорська. Природним наслідком посилення мадяризації було посилення москвофільства. Угорський уряд "придушив" рух москвофілів і в 1914 р. суд у Марма-роському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, які перейшли до православ'я.

Під час Першої світової війни Європа поділилася на два фронти: з одного боку — Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше до них приєднались Туреччина та Болгарія), а з іншого — Франція, Росія і Англія.

У Львові 1 серпня 1914 р. було засновано Головну українську раду трьох партій: Національно-демократичної, Радикальної й Соціал-демократичної. Головою її обрано К. Левицького. Завдання Ради полягали в захисті інтересів українського народу в Австрії та репрезентації його під час війни. Рада створила військову організацію — Легіон українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступили тисячі молодих людей.

З ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка група українських емі-грантів-наддніпрянців 4 серпня 1914 р. заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійної України.

Українські політики Галичини й Буковини вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського народу. Вони вірили, що Росія буде легко розбита державами Троїстого союзу, а на її руїнах постане самостійна Українська держава. Головна українська рада закликала народ боротися за визволення України. Однією з її перших дій була організація переговорів з урядом Австро-Угорщини, який дозволив перетворити Легіон січових стрільців на полк січових стрільців. Січове стрілецтво дало присягу боротися за волю України у складі австро-угорської армії (2500 вояків).

Проте австрійський уряд у своїх стратегічних планах не приділяв великої ваги українському питанню. Набагато важливішим йому здавалося польське питання. Австро-угорський і німецький уряди 5 листопада 1916 р. проголосили утворення самостійного Польського королівства, що складалося з польських земель Російської імперії (на той час окупованих німцями). Водночас Галичина дістала повну автономію без поділу на східну і західну частини, тобто без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення українців під повну владу поляків. Це рішення ставило під великий сумнів доцільність орієнтації українців на держави Троїстого союзу. Ця подія стала причиною того, що Головна українська рада в 1916 р. склала свої повноваження. Союз визволення України проіснував майже до завершення війни, припинивши діяльність наприкінці 1918 р.

Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій не були зацікавлені в розвитку культури українського народу, побоюючись пов'язаного з цим посилення загальнополітичної революційної і національної самосвідомості мас.

Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнення мас до освіти.

Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника — 30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким самим було становище народної освіти на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на державному утриманні.

Після поразки революції 1905-1907 рр. самодержавство заборонило "Просвіти", видання літератури та читання публічних лекцій українською мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою. На початку Першої світової війни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли вона була зайнята