Реферат

на тему:

“Запорізька Січ – козацько-демократична республіка, продовжувач державотворчих традицій”

Проголошення державної незалежності України стало каталізатором багатьох позитивних процесів у вітчизняному правознавстві. Після затяжної кризи почала виходити на новий виток свого розвитку ураїнська історико-правова наука.

В умовах відродження і поступового становлення основних державно-правових інститутів України зростає інтерес до поглибленого вивчення процесів державтворення і правотворення на українських землях у минулому. Одним з таких процесів було винекнення і функціонування звичаєвого права. Серед джерел права на Українських землях у ХІ\/-Х\/ІІІ ст. норми звичаєвого права відігравали помітну роль. Вони виникали та формувалися в ході еволюції господарсько-побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті «давні» норми поведінки, вироблені за різноманітних обставин.

Запоріжська Січ розпочала своє формування в основному з українських селян-втікачів та міської бідноти в кінці ХV століття. Її жителі - козаки, (тобто вільні люди) майже сестематично вели боротьбу проти турецько-татарських завойовників. Але вони і самі часто здійснювали напади на Крим, нерідко просуваючись до території Турції до Константинополя (Стамбула).

До кінця ХVІ - початку ХVІІ століть Запоріжська Січ перетворилась в оригінальну воєнну общину, якої не знала ні одна країна світу, а до ХVІІІ століття у ній почали утворюватись елементи державності.

У Запоріжській Січі було багато своєрідного, оригінального. Оригінальним було і відправлення правосуддя. Правда, архівні матеріали, по свідченням чисельних істориків і юристів ХVІІІ - ХІХ століть, безповоротньо втрачені, а ті залишки, які вціліли, не дають можливості відтворити повну картину про правосуддя в Запоріжській Січі. Ми користувались роботами істориків та юристів, в яких в тій чи іншій степені зачіпались ці питання. Історія здійснення правосуддя в Запоріжській Січі радянськими юристами спеціальним дослідженням не піддавалась, а серед дореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького, Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного, Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.

Особливе значення для розвитку української державності мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізкій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженим.

Як відомо, існують різні форми перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судах на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, заріплення існуючих звичаїв у законі2.

Українські землі у ХІ\/ - Х\/ІІІ ст. входили до складу різних держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави), зберігаючи за собою певну автономію. Однією з ознак цієї автономії було визнання литовськими князями, польськими королями, російськими царями та імператорами існування звичаїв на цих землях (в тому числі і на Запоріжжі) і можливості розгаляду справ у судах на підставі звичаєвого права. Так. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. зобов’язував усі суди вирішувати справи «подлє давнего обычая, одно судити мают с тем писаным правом», а у

У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей русских и королей полских не нарушить».

Умови існування козацького суспільства мали вирішальний вплив на характер, зміст і форму звичаєвого права.

Запорізька Січ, постійноперебуваючи в умовах ворожого оточення (Річ Посполита, Кримське ханство і Оттоманська Порта, а пізніше - царська Росія), могла вижити тільки за умов, щоб її не роздирали внутрішні суперечки. Тому правові норми, вироблені запорожцями, були спрямовані на встановлення певного компромісу між різними представниками козацького товариства. Козаки не змогли б проіснувати довго без особистої волі, соціальної рівності і поголовного озброєння членів свого товариства, без широкого демократизму в вирішенні загальних справ і одночасно дисципліни та суворого єдиночальства під час воєнних дій.

До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану), тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.

Аналіз джерел свідчить, що за часом сфера застосування смертної кари звужується. Незважаючи на велику кількість складів злочинів, за які передбачалася смертна кара, на пракатиці злочинців не завжди страчували, а смертну кару замінювали іншими (переважно тілесними) покараннями.

У кримінально-правовій практиці Запорожжя широко застосовувалися тілесні покарання. Вони характеризувалися простотою і одноманітністю видів при відсутності вишукуваності виконання, яке було харктерне для Західної Європи1. Залежно від мети тілесні покарання поділялися на болючі і калічницькі. Найчастіше запорожці застосовували биття злочинців киями біля ганебного стовба. Залежно від обставин це покарання від легкої форми - простого биття киями - могло перейти в «жорстоке, нещадне» биття, яке призводило до смерті злочинця.

Аналіз документів свідчить, що козацьке право було становим, корпоративним правом. Захищаючи військово-політичну організацію запорозького козацтва, воно встановлювало різний правовий статус окремих груп населення Запорозьких Вольностей: січовиків (козаки,