Заробити можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах. Як перші, так і другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як це затверджують багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечно доводять, що серед чумаків минулого і власники десятків пара возів з найманими “молодиками” і чумака-одинака з однієї — двома волячими запряганнями. Таке ж змішання було і на рибних промислах, де поряд із власниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали за гроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини” тобто половина всього улову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками, що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.

Положення, в якому жили ті від продажу своєї праці було не легке, але вони мали волю і могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді вже не було в іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині і Слободщині. Були також формально нічим не обмежені можливості вибитися в більш заможні групи, бути обраними в старшини, організувати свій зимовник або яке інше власне підприємство.

І це залучало всі нових і нових утікачів з півночі, а нерідко і дезертирів з армії. Зберігся документ про прибуття в Січ у 1735 р. п’яти солдатів Ревельського драгун полку, на конях і з озброєнням. Січ їх проковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд. “Не знаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російський уряд.

3.3 Бунти “сіроми”

До половини 18 століття соціальні протиріччя в цьому, за твердженням сепаратистів, “рівноправному братерстві” настільки загострилися, що справа дійшла до бунта. 1-го січня 1749 р. при виборі посадових осіб “сірома” (бідняки) вигнали із Січі заможних козаків, що розбіглися по своїм зимовникам, і вибрали свою старшину, з бідняків, з І. Водолагою на чолі. Осавулом, за свідченням секунд-майора, що робив розслідування, Никифорова, був обраний козак “що не мав на собі одягу”. Бунт був незабаром утихомирений і засівша в Січі “сірома (бідняки) капітулювали.

Набагато більші розміри мав бунт у 1768 р., під час якого “сірома” кілька днів була паном положення і розграбувала будинки і майно старшини і заможних козаків, що бігли за допомогою в “паланки” і до росіян, сусіднім із Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий отаман, як він описує у своєму показанні, врятувався тільки завдяки тому, що сховався на горищі і біг через діру в даху.

Козаками з “паланок” і старшиною цей бунт був подавлений, а його призвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген. губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. В архівах збереглися “описи” розграбованого майна, подані постраждалим старшиною і козаками. “Опис” одного з вищих старшин займає кілька сторінок перерахуванням розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобіт сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктів сукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки і т.д.

“Опис”, що займав “заможнього” козака, значно скромніше: одна шуба, два кожухи, 4 каптани, різна зброя і готівкою (які не устиг віднести) 2.500 руб великою монетою, 75 червінців і 12 руб. 88 коп. мідною монетою. Сума величезна по того часу.

Крім цих двох бунтів чимало було і більш дрібних бунтів у “паланках” і слободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській “паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. і в багатьох інших місцях.

Те, що бунти були — факт незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми” проти старшини і “знатних”, “старих” козаків доводять збережені документи. Як же погодити ці факти з версією українських істориків про Запорожжя, як про “рівноправне братерство”?

Ясно, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написане про “аскетизм”, “братерстві” і “рівноправності”, що ніби-то панували в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів або міфів.

Не виключено, що на зорі Січі, коли там оселилася невелика група ідейних борців, месників за зганьблену віру і національне достоїнство, оточена ворогами і безперестану з ними воююча, щось подібне і було. Але, з ростом Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя і соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це, якщо і було, те відійшло в область переказів.

Розповіді ж деяких істориків про життя запорожців звучать просто як поетичний вимисел-плід сентиментально-ідеалістичних настроїв авторів і, досить далекі від дійсності. Так, наприклад, у своїй “Історії Запорізьких козаків” (т. 1. стор. 291), історик 19-го століття, Еварницький, так описує життя в куренях; “ввійшовши в курінь козаки знаходили страви вже налитими в “ваганки” або невеликі дерев’яні корита і розставлені по краях столу, а біля “ваганків” різні иапитки-горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев’яних “кановках”. При цьому чарки запорожців, за словами Еварницького, були такі, “що і собака не перескочить”....

А, про життя в зимовниках, Еварницький пише так: “велику частину продукції власник зимовника, із властивого йому почуття товариства, відправляв у Січ, на потреби січових козаків і лише незначну частку залишав собі. Усіх, проїжджаючих людей, хазяїн зимовника, запрошував сідати і пропонував різні частування — напої і страви. Погулявши весело і досить