“Задунайська Січ” проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, за словами Грушевського, добре, тільки “мучила совість запорожців, що приходиться допомагати бусурманам воювати проти християн”. Тому “Січ Задунайська” поступово танула, завдяки відходові великих або менших “ватаг” у Росію де них приймали, як своїх.

З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий, коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив повернутися з військами на Родіну.

Висновок

Після ж війни, з колишніх козаків “Задунайської Січі” було сформовано “Азовське козаче військо” і оселене між Маріуполем і Бердянськом, де і проіснувало до 1860 р. коли було переселено на Кубань і влилося в Кубанське козаче військо.

У відповідь на перехід Гладкого з військом на російську сторону, турки знищили Задунайську Січ, скасувавши військо і жорстоко розправилися з не пішли з Гладким козаками.

Цією розправою турків із залишками запорожців у 1829 р. і переселенням козаків, що пішли в Росію, на вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, що стала анахронізмом, Запорізької Січі і її залишків закінчується.

Як видно з усього сказаного, ліквідація Січі була історичною необхідністю і логічним висновком зі сформованої політичної обстановки. Зовсім природно, що зі зникненням тих небезпек, для боротьби з якими була створена Січ, повинна була зникнути і сама Січ.

І, точно так, як повівся із Січчю російський уряд, повівся б і всякий інший на його місці, у тому числі й уряд Самостійної України. Поки Січ була поза переділами Держави або на його рубежах і борола з зовнішніми ворогами, ще можна, а, можливо, і потрібно було терпіти цього, мінливого напівсоюзника, напівпідданого. Але, коли Січ виявилася усередині державної території, не маючи навіть зовнішніх границь з ворогами, терпіти далі цю своєрідню “державу в державі”, не було ніякої потреби.

Розуміють це все, звичайно, і сепаратистичні історики, але пояснюють події по своєму, тому що усією своєю “історичною наукою” вони прагнуть, не до встановлення істини, а до створення бази російсько-української ворожнечі й обґрунтування сепаратизму.

Тому, і ліквідацію Січі вони представляють, не як історичну необхідність, а як акт росіянців (великоросійської) агресії.

Грушевський “не розуміє” причин ліквідації Січі і бачить “протиріччя” мотивів, якими порозумівалася ця ліквідація. За його словами („Ілюстрована Історія України, стор. 463), з одного боку, запорожцям ставилося в провину небажання прилучити до сільсько-хазяйської культури родючі степи, що, завдяки цьому, пустували; з інший, ніби-то, вони обвинувачувалися, саме, у культивуванні цих степів і створення свого сільського господарства, чим, за словами Грушевського “розривали свою залежність від російської держави, тому що могли прокормитися власним господарством і бути незалежним”. Про справжні ж причини, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказано вище), Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим би був розбитий один із пропагандних міфів про “руйнування Січі, — акті російської агресії.”

В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі, сепаратистичні “історики , уже не обмежуються тільки натяками й умовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення фактів і даних, не вважаючи навіть з арифметикою.

Так, на стор. 464, своєї “Ілюстрованої Історії України” (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: “переважну більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, як після першого руйнування Січі — під турком жити”. На наступній сторінці, він, це “більшість” визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишилася меншість було менш 7.000.

Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го “більшості” і відходів частини його в Австрію, Грушевський говорить: “вісім тисяч запорожців перейшло туди”. А, ще одною сторінкою далі, той же Грушевський повідомляє, що з запорожців, що залишилися в Росії, було сформовано “Чорноморське козаче військо “чисельністю в 17.000”. Не потрібно прибігати до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і даних, приведених сепаратитичною “історичною наукою”.

В описі ж подій не зв’язаних з цифрами, “наука” ця оперує ще вільніше і підносить невимогливому читачеві “бажане за минуле”. Усе-таки факти, що спростовують це “бажане” — попросту замовчуються.

Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р. Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати його не можна), Грушевський говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів них на російську сторону “обманом”, що виходить, що козаки йти до росіянином не хотіли. Про, тім же загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29 р. з Туреччиною), що ці “обмануті козаки” усю війну доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Тому що згадуванням, спростовувалося б твердження про “обман”.

Про подальшу долю цих “обманутих” козаків, Грушевський говорить, що з них було сформовано “Азовське козаче військо”, але про те, що це було зроблено “у воздаяние за їхню доблесну участь у війні 1828 р.”, звичайно, теж ні слова.

Вищевикладене сепаратистичне висвітлення питання ліквідації Січі приводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а не залишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди, убраної у форму “історичної науки”, що так тісно переплітається з пропагандою, що не легко установити, де кінчається наука, а де починається пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для всіх “Історій України”, авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно, завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому