Мініх повідомив iмператрицю про те, що кошовий отаман Іван Малашевич просив прислати на Січ загін регулярних військ для належної відсічі у разі нападу татар. Того ж дня на Січ було відряджено 400 солдатів, очолюваних підполковником Фрідеріцієм. Цей загін запорожці перевезли до Січі з Кам`яного Затону на своїх човнах. В інструкції стосовно перебування російського гарнізону на Січі, яку Фрідеріцій отримав від Мініха, говорилося, що, крім відповідного числа обер та унтер-офіцерів, при даному загоні мають перебувати інженер–капітан–поручик граф Зевальд, інженер–підпоручик (князь С.Мишецький), а також кондуктор і лікар. Загону передавалось вісім гармат з відповідним числом амуніції, боєзапасів і артилерійськими служителями. Провіантом загін мав бути забезпечений на вісім місяців. Пiсля прибуття на Січ інженери мали оглянути місцеві укріплення і спільно з запорожцями привести їх у належний для успішної оборони вигляд. У разі ворожого нападу загін Фрідеріція мав чинити відсіч до останнього солдата. Усі свої дії Фрідеріцій мав узгоджувати з кошовим отаманом і постійно рапортувати у штаб армії про події на Січі та за її межами, особливо ті, що стосуються взаємовiдносин запорожців iз татарами. Крім того, Мініх наказував нічого не брати у запорожців без грошей, якою б не була в чому потреба, і навіть офіцерських коней випасати тільки у відведених кошовим отаманом місцях. Російський гарнізон щонайперше влаштував для себе госпіталь, лазню та інші необхідні будівлі. 8 грудня 1736 року Мініх доповідав Анні Іоаннівні, що Запорозька Січ готова витримати ворожий штурм.
Протягом війни в зимовий період чисельність російського гарнізону на Січі залишалась у межах 400 чоловік. У разі, якщо, за даними розвідки, ворог готував напад на Січ, то для посилення ретраншементу командування відряджало людей від найближчих команд. Російські солдати і офіцери не втручалися у внутрішнє життя запорожців і за стіни ретраншементу без особливих потреб не виходили. В середині ретраншементу було зведено ряд приміщень під склади. У ході війни Новосіченський ретраншемент був важливим армійським магазином. Крім функцій контролю за подіями на Січі, в обов`язки коменданта ретраншементу входила видача грошового і хлібного жалування Запорозькому війську. З Новосіченського ретраншементу запорожці отримували і боєприпаси.
На відміну від російського гарнізону, запорожцям на Січі не було часу, щоб облаштовуватися належним чином. Окрім будівель, відведених для кошової старшини і господарчих приміщень війська, нічого побудовано не було. До кінця війни козаки жили, головним чином, в землянках. Будівництво церкви на Січі за умов війни видалось неможливим i запорожці мали лише похідну церкву. Щоб залишати на Січі залогу для гарнізонної служби в зимовий період, старшинам доводилося докладати чимало зусиль. Так, 8 грудня 1736 року кошовий отаман Іван Малашевич на вимогу Мініха від імені всього Запорозького війська письмово зобов`язався, що в зиму на Січі залишатиметься від двох до трьох тисяч козаків. На думку Мініха, Запорозька Січ була найважливішим форпостом для всієї армії.
Приведення запорожців до присяги стало важливим заходом російського уряду у посиленні оборони південних кордонів імперії. Розташування Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що простягалася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували про події в межах Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні оперативні заходи у разі загрози з боку ворога.
У зимовий період Запорозька Січ і всі пости від неї вгору по Дніпру знаходились у віданні генерал-фельдмаршала Мініха. Форпости запорожців знаходились на Хортицькому і Усть-Самарському островах, а також навколо самої Січі. Лінія кордону по Українській укріпленій лінії охоронялась ландміліцією і лівобережними козаками. Поряд з ними на форпостах знаходилась невелика кількість запорожців, насамперед для розвідувальної служби. В окремих випадках за вимогою генералітету Запорозький Кіш влаштовував тимчасові пости на вказаних місцях або організовував глибокі розвідувальні рейди вглиб степу. Начальники усіх ступенів, які очолювали форпостні команди, отримували інструкції і настанови Мініха відносно ведення спостережень, розвідувань і способів дій проти ворога.
На літніх форпостах знаходилося по 50 козаків і солдатів. На найбільш важливих постах старшими призначались унтер-офіцери, а на постах, що мали особливе значення, обер-офіцери. Форпост від форпосту знаходився на відстані від 3 до 21 версти, що залежало від рельєфу місцевості. Зазвичай відстань між ними складала 7 – 12 верст. До складу сторожової команди входило від 5 до 17 форпостів, розташованих на дистанцiї від 20 до 100 верст. З виступом армії в похід кількiсний склад людей на форпостах зменшувався вдвічі, оскiльки половина солдатiв і козакiв мала прибувати з форпостів до своїх підрозділів.
Кожен форпост був укріплений рогатками. В середині форпосту знаходився курінь і стайня для коней. За межами форпосту стояли три маяки, розташовані по трикутнику. Маяк являв собою піраміду, зведену з дерев`яних стовпів, обв`язаних сухим очеретом, під яким складався хмиз. На маківці піраміди ставилась діжка із смолою. Запалювали маяки за вітром таким чином, щоб від запаленого не загорілися інші. Перший маяк запалювався у тому випадку, коли форпостна команда дізнається про рух ворога до кордону, другий – коли ворог з`явиться поблизу форпосту, третій – коли ворог покаже намір атакувати форпост. Роз`їзди мали проводитись двічі на день і тричі вночі до встановленої дистанції з роз`їздами сусідніх форпостів. Повідомлення мали передаватись цидулами (записками) і
