и казакам, ради лутшаго их удовольствия и поощрения к службе, и дабы как можно наиболее их в походе выступить могло, с прибавкою, яко то 4000 рублей”. Крім того, Анна Іоаннівна своїм указом звеліла вiдрядженому на Січ штаб-офіцеру таємно роздати курінним отаманам по 30 карбованців, що з розрахунку на 38 чоловік становило 1140 карбованців. При цьому штаб-офіцер мав нагадати їм, що вони, з огляду на таку імператорську милість, “…содержали себя во всякой верности и прилежно старались, дабы чрез их попечение и в нынешнюю кампанию казаков, сколько можно, было в походе наиболее”. Загалом, в 1737 роцi на Військо Запорозьке з армiйської казни було видано всього 7046 карбованців.
10 березня 1737 року в Кіш надійшов ордер, за яким кошовий отаман мав повідомити командування армії, скільки козаків прибуде до армії, щоб з армійської казни їм було виплачено жалування відповідно числу задіяних у поході людей. Проте запорозька старшина наполягала на видачi платнi “по числу в Крымском походе бывших”. 30 березня до Мініха в Бориспіль прибула депутація від Запорозького війська для отримання грошей, але той направив запорожців у Переволочну, де знаходився генерал-комісаріат і армійська казна. Після того, як депутація з військовими грошима повернулась на Січ, рядові козаки відбили платню і всю суму розділили між собою. Старшини нічого не отримали. Командування армії від імені iмператриці відшкодувало старшинам втрачене лише 9 червня 1737 року9.
За указом Анни Іоаннівни від 2 лютого 1738 року, Запорозьке військо знову мало отримати 7046 карбованців, з яких 1140 призначались для таємної роздачі курінним отаманам. На початку кампанії 1739 року з армійської казни на Запорозьке військо була виділена сума в 6150 крб. З цієї суми кошовому отаману Якову Тукалу граф Мініх наказав 4000 крб. видати публічно, а 2150 крб. призначалися для таємної роздачі усім старшинам. Граф Мініх у донесенні до iмператриці від 2 липня 1739 року писав, що 20 червня під час роздачі платнi рядові козаки, прознавши про таємне отримання старшинами грошей, “…напав нечаянно, как его кошевого, тако и старшин жестоко били и с немалыми ругательствами и бесчестием не токмо те, но и бывшие собственныя их деньги и прочее ограбили: а по рапорту генерал-майора Братке показано, что оный Тукала и от кошевого отаманства отставлен и лежав несколько дней болен, умре”. Втрачена сума була компенсована запорозьким старшинам з казни армії генерал-фельдмаршала Лассі. Але 2150 крб. не могли компенсувати понесених ними збитків. Переведення Запорозького війська до складу армії Лассі, яка забезпечувалась від Слобідських козацьких полків, значно полегшили тягар Лівобережних полків, які забезпечували усім необхідним армію Мініха.
За виконання бойових завдань запорожці отримували від командування арміїї грошові винагороди. Так, у 1735 році запорозькі розвідники, які ходили в пошуки проти татар, отримали від графа Вейсбаха по 20 карбованців. 19 квітня 1737 року партія запорожців, яка діяла на човнах у пониззі Дніпра, привела до штабу армії декількох полонених, за що отримала 185 карбованців. Крім того, усі трофеї, захоплені запорожцями у ворога, російське командування залишало козакам.
У ході перебування запорожців у складі російських з`єднань провіант з армійських магазинів видавався козакам на чотири місяці від дня їх прибуття до армії і відпускався щомісяця або через кожні два тижні по частинах. Прибуваючи до війська, козаки мали брати свій провіант “елико возможно”.
Протягом 1735 – 1739 років запорожці вели активну торгівлю з росіянами. На Запорожжі росіяни купували коней для кавалерійських полків, м`ясо, рибу, сіль та інші їстівні припаси. Під час бойових дій запорозькі пошукові партії продавали росіянам захоплену здобич: зброю, коней, верблюдів, а також кавуни, дині, виноград та інші фрукти. Суттєвий відсоток запорожців, звільнений Кошем від військової служби, під час походів російської армії займався маркітантським промислом. Для того, щоб вести торгівлю в російських підрозділах, козак мав отримати від Коша паспорт, який би засвідчував торгову діяльність. В іншому випадку російські офіцери конфісковували товари і навіть могли заарештувати маркітанта як дезертира. Звісно, що отримати дозвіл Коша на право вести торгівлю могли лише заможні запорожці, які замість себе висилали до війська наймитів з числа козацької сіроми, надавши їм коней, озброєння і запас провіанту.
Характеризуючи запорожців, англійський резидент в Росії Клавдіус Роно у квітні 1736 року доповідав в Лондон, що ці козаки являють собою тип рицарів.
Запорозьке військо поділялося на кінноту і піхоту. Проте чіткого розмежування між кавалеристами і піхотинцями у запорожців не було. Це був скоріше соціальний поділ. Як правило, в піхоті службу несла козацька сірома, яка не мала можливості придбати собі коней. Особливістю запорозьких піхотинців було те, що вони діяли проти ворога, головним чином, на човнах- “дубах” або несли гарнізонну службу на Січі. В кінноті служили “справні” запорожці. Під час мобілізації, напередодні походу, кожен вершник повинен був з`явитись до війська, маючи двох, а старшини -по декілька коней. Запорожці, які втрачали своїх коней і не могли придбати нових, переходили служити в піхоту. І навпаки, коли піхотинець “справляв” собі коней, то з дозволу курінного отамана переходив служити в кінноту.
У ході бойових дій 1735–1739 років Запорозьке військо поділялось на команди по 1000 чоловік кожна, які очолювалися військовими старшинами. Команда поділялась на два п`ятисотенні полки, які очолювали полковники. Сотні поділялись на п`ятидесятні, а ті в свою чергу на десятки. Пiд час мобілізації від кожного куреня до
