Під час походів російської армії в межі Кримського ханства рядових запорожців командування задіювало для кур`єрської служби. Так, 31 березня 1736 року в реляції до iмператриці Мініх писав: “Я с сею реляциею нарочного из посланных кабинет-курьеров отправить не мог, за опасностью от шатающихся назади татар, ибо оные татары с теми, кои в их руки попадуться, зело не милостиво поступают, а уповаю со всеподданейшею обстоятельного обо всём реляцию одного курьера отправить вскоре вперёд. А ныне сию реляцию отправил, за опасностью, ночным временем с добрыми запорожскими двуконь казаками и уповаю, что сие дойти может рук вашего величества верно”. В наступній реляції від 8 червня 1736 року Мініх писав, що він “снова послал за опасностью письма запорожскими казаками”. В 1738 році під час Дністровського походу армії Мініха запорожці були “не без услуг против неприятеля и для препровождения курьеров весьма не безуспешны”. Отже, якщо верховне командування армії доручало запорожцям кореспонденцію, адресовану iмператриці, можна стверджувати, що запорожці, як складова частина іррегулярних військ Російської держави, були на досить високому рахунку і користувались довірою уряду. Звісно, повною ця довіра бути не могла.

У ході війни серед козацьких формувань Російської iмперії Запорозьке військо відзначалося найнижчим рівнем дисципліни. Так, 15 червня 1736 року з-під Кінбурна генерал-лейтенант Леонтьєв доповідав у штаб армії про те, що чимало запорожців самовільно залишило його корпус і повернулось на Січ. 17 червня того ж року полковник Вейдель повідомив генерал-майора Леслі про випадки нічних крадіжок полкових коней запорожцями, які були переодягнені татарами. Відносно своїх підозр щодо запорожців Вейдель аргументував тим, що “татарам не есть резон, ведая, яко тут стоят полки и везде имеются караулы, так малолюдно подъезжать”. Підозри Вейделя підтверджувались тим, що в означений період караули його полку затримали 11 запорожців, які, не маючи паспортів, самовільно повертались від армії на Січ.

Виконуючи бойові завдання спільно з іншими козацькими формуваннями, запорожці виявляли непослух і навіть фізично розправлялися з начальниками, які очолювали зведені загони. Так, у жовтні 1736 року під час пошуку запорожцями був убитий кременчуцький сотник Ковальчук. Російське командування було змушене постійно повторювати Кошу свої накази і вимоги. 23 листопада 1736 року Мініх писав до iмператриці: “А что касается до разведывания о выходе татарских партий и учинения над ними поиску запорожских казаков, то о том к запорожскому кошевому атаману более 20-ти раз, сначала моего от Перекопи возвращения, было предлагаемо и, в бытность кошевого в Лубнах, персонально ему о том предъявлено и ныне по силе вашего величества указу, наикрепчайше подтверждено. Токмо такого исполнения, как от армии вашего величества требовать и их строго принуждать к тому невозможно по их вольности, ибо они и своего кошевого отамана слушают мало, а одному ему сделать нечего”.

Окрім низького рівня дисципліни, російський уряд турбували і наїзди запорозьких ватаг на маєтки польської шляхти на Правобережній Україні, що входила до складу Речі Посполитої. У жовтні 1736 року усіх запорожців, що перебували в межах Речі Посполитої, було затримано польськими властями. З приводу цього до Мініха надійшли листи від коронного гетьмана Потоцького і литовського гетьмана Вишневецького. За міркуваннями Мініха, це було провокацією з боку польських магнатів, які були в таємному союзі з турецьким урядом. Метою провокації була компрометація запорожців перед російською iмператрицею, щоб викликати ряд каральних заходів з боку Петербурга. Все це мало відвернути запорожців від Росії і знову зорієнтувати на Туреччину та Крим.

З приводу арешту запорожців Кіш письмово звернувся до графа Потоцького з проханням звільнити козаків. Не діждавшись відповіді, запорожці вдруге писали Потоцькому:”Дивуемося з Вас – пану не по малу и посылаем до вас карту, ради известия нам жодное не дал ни в добры, ни в лихи способ. А теперь повторне посылаем от Войска Запорожского по тех казаков, которых безвыннэ побрали естэ: верните ж в добры способ! А ежели не вернёте, то ставтеся з нами в поле по рыцарску или где полвек. А мы готовы стати зараз одностайне видитись в очи. А ежели на згоду хочете с нами, посылайте ж казака нашего невольника для имоверности, певно в тот час вере поимем вам. При том пишем и ознаменуем, дабы на сю сторону не посылали никакою мерою ни жолнёров, ни мужиков поправлять. От сего часу будем ловить и неволить, как и вы, и отсылать к своим панам”. Проте, яким би цікавим для історії не був цей лист, цілком ймовірно, що він є фальшивкою, сфабрикованою у канцелярії графа Потоцького, оскільки саме він відіслав цього листа Мініху, щоб той передав його до рук iмператриці. До того ж, лист був підписаний одним словом – “Запорожці”, чого просто не могло бути, якби він був і справді написаний у Запорозькому Коші.

9 червня 1737 року Мініх доповідав iмператриці, що кошовий отаман Іван Малашевич визнав, що одна з партій запорожців без