Як показали події війни 1768 – 1774 років, особливостями тактики запорозьких піхотинців були раптовість удару, заманювання ворога в засідку, стрімкість атаки і зосередження вогню на найважливішому напрямі. Так, наприклад, коли в 1769 році команда Пилипа Стягайла вступила в бій з турецькою ескадрою в Костирських плавнях, запорожці зосередили вогонь по авангарду ескадри, де знаходився її командир. Це дало змогу відразу ж спантеличити ворога і не дати вступити в ближній бій усьому турецькому загону [30; 130]. Можливості запорозької флотилії в порівнянні з турецькими кораблями були дуже обмежені і тому козаки не могли вступати в довготривалий бій з ворогом і використовували природні фактори - темряву, туман, очерет, кущі, вузькі місця рік, їх повороти тощо. В бою команди Данила Третяка з Очаківською ескадрою, який стався 15 липня 1770 року, запорожці вдало заманили ворога до урочища Кизий мис і при сприятливих умовах вдарили по ворогу [64; 478]. Зразком воєнного мистецтва запорозьких піхотинців можна вважати пошук майора Беліча 25 вересня 1771 року, коли козаки за допомогою майстерно влаштованої засідки оволоділи турецькою ескадрою і розбили ворога на березі, не втративши при цьому жодного убитим або пораненим [54; 338]. Ця перемога стала можливою завдяки фактору раптовості, прицільному вогню і вдалому тактичному рішенню, а саме: охопленню ворога з обох боків. Бойові якості і військовий досвід запорозьких піхотинців дуже цінувався російським генералітетом. Так, в одному з ордерів до генерал-майора Вейсмана граф П.О.Рум’янцев писав: “поищите способов к одержанию поверхности над неприятелем, посоветовав с старшинами запорожскими, каким образом они лучше найдут возможным предприятие” [52; 91]. Розглядаючи документи, де говориться про хід боїв, у яких брали участь запорожці, кидається в очі те, що в боях козаки зазнавали мінімальних втрат, а то і зовсім ніяких, в той час коли ворог мав втрати величезні. Причинами таких успіхів були не тільки тактичні прийоми, перевага в озброєнні і презирство до смерті, а насамперед військова майстерність, яка відпрацьовувалась в кожному бійцю на протязі всього життя. Високий професіоналізм, який грунтувався на базі давніх козацьких традицій був головною причиною таких блискучих перемог. До того ж, бойові якості супротивника, яким були турки і татари, на той час був дуже низъким.

Збройні сили Туреччини майже на століття відставали від європейських. Регулярної армії в Османській імперії до початку XIX століття не існувало. Яничарський корпус у порівнянні з ХVІІ століттям мав набагато нижчий рівень [27; 47, 28; 14-18]. На флот набиралися люди іноді зовсім далекі від військової і морської справи, які тікали з кораблів при першій нагоді [28; 34-35]. Ополченці, з яких складалась армія Порти, були озброєні різноманітною зброєю і не знали лінійної тактики. Дисципліна в армії і на флоті була дуже слабкою. Турецька артилеріяскладалась з гармат різноманітних зразків і калібрів [27; 50-52]. Характеризуючи турецьких артилеристів, генерал-аншеф П.Панін у настанові до Другої армії, яку він очолював з 1769 по 1770 рік, писав: “канониры их с таким неискусством, что совсем не имеют способу орудия свои скоро не только по неприятелю нацеливать, ниже из стороны в сторону обращать, от чего пушки их по весьма редкому обращению в другие стороны и без всегдашнего нацеливания.стреляя большею частью всё по тому одному месту, по коему сперва начинают, огонь мало, или почти ничего неприятелю вреда не делают” [83; 64]. Як показали події 1768 – 1774 років, турецькі війська могли вперто оборонятися за укріпленнями своїх фортець, але на відкритій місцевості вони були безладним натовпом. “Самое и построение сего нашего неприятеля, — відмічав П.Панін, — не такое, чтобы они могли мушкетным огнём преодолевать, потому что строится он всегда в такие толстые фронты, из которых, кроме передних трёх человек, никому без убийства собственных людей из фузей стрелять никак не возможно, для чего сей неприятель и имеет обычай, из толстых своих куч выстрелив только малым числом передних людей по неприятелю а прочие — вверх для единого звуку, бросать потом свои фузеи по ремню за плечо и, выдернув короткие сабли или кинжалы, бежать прямо на предстоящий себе фронт с великим к приведению в ужас криком” [83; 62-63]. Що стосується татарського війська, то в цьому ж документі говориться, що: “ и