самая большая часть его не имеет ни огненного, ниже и других настояще исправных к твердому поражению оружей, и главная их часть употребляет стрелы, что в зимнее время столь же слабы, что разве только на самом приближении ранить могут, копья ж у него большеючастью без железа, не заострены и обожженныя, коими на настоящее поражение убийственное применены бытъ не могут” [83; 61]. Виходячи з цього, не здається дивним, що 25 вересня 1770 року команда Данила Третяка “з рана до полудня” утримувала татарське військо разом в ханом під Кінбурном, доки не скінчилися усі набої [64; 48].
У ході російсько-турецької війни 1768 – 1774 років за вищезгадані подвиги запорозькі піхотинці були нагороджені імператорськи-ми грамотами, медалями і отримували грошові винагороди. Але з розвитком воєнних подій, значення запорозької флотилії на театрі бойових дій поступово зменшувалосъ.Так, якщо в кампанії 1769 – 1770 років Росія не мала флоту на Півдні і флотилія Січі була єдиною силою, що могла діяти проти ворога на воді лише в пониззі Дніпра, то вже в 1771 році у складі Першої армії було створено Дунайську флотилію, яка складалася з 67 гребних суден, а в складі Другої армії — Азовську флотилію, яка складалась з 10 великих “новоизобретенных” парусно-гребних суден, 2 бомбардирських суден, 5 парамів і 57 десантних човнів [11; 489-490]. На початок кампанії 1773 року до складу Азовської флотилії увійшли 6 фрегатів і 15 менших суден [40; 18]. У ході 1773 року біля Суджук-Кале, Тамані і Балаклави російські ескадри одержали блискучі перемоги над ворогом і змусили турків відмовитись від висадки десантів у Криму [11; 502]. Таким чином, в той час, коли російський флот на Дунаї та Азовському і Чорному морях постійно збільшувався, кількість плавзасобів запорозької флотилії на протязі усієї війни залишалась незмінною. Причиною тому було не гальмування з боку російського командування, яке, навпаки, було зацікавленим в збільшенні чисельності будь яких плавзасобів, а в можливості самої Січі. Справа в тому, що чисельність байдаків на Запорожжі на протязі всього існування Нової Січі була сталою. В ході кампаній Кошу іноді з великими труднощами доводилося збирати і комплектувати команди; особливо в останні роки війни [100; 3-4, 39, 42, 44]. До комплектування команд треба додати військове спорядження, гармати і провіант, які російське командування видавало з армійських магазинів дуже неохоче, а Січ не могла эабезпечити експедиції усім необхідним. Крім того, ворожі судна, які здобували у бою запорожці, передавалися до російських флотилій. Трофейні плавзасоби були для козаків не придатні, оскільки сам спосіб ведення ними бойових дій передбачав рухливість човна, непомітність для ворога, мобільність та злагодженість дій всього загону. Хоча іноді траплялися випадки, коли в разі необхідності запорожці використовували і трофейні судна [39; 218, 40; 169].
Отже, з вищесказаного видно, що на театрі бойових дій російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, запорозька флотилія хоча й виконувала скромну роль, але зробила певний внесок у перемогу над Туреччиною. Військове мистецтво запорозького козацтва знайшло всебічний вияв як на воді, так і на суші. В ході боїв запорозькі піхотинці довели свою неперевершеність у військовій і морській справі, і були яскравим прикладом для своїх наступників — чорноморських і азовських козаків, які наслідували бойові традиції своїх попередників.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
Апанович О.М. Запорозьке військо як складова частина російської армії в другій половині ХVШ століття. // Наукові записки інституту історії АН УРСР.— К., 1953. — Т.5.
Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVШ століття. — К., 1969.
Апанович О.М. Запорозькі форпости 1768-1774 років. // Український історико - географічний збірник.— К., 1971. — №1.
Апанович О.М. Не пропала їхня слава: передумови і наслідки скасування Запорозької Січі // Вітчизна.— К., 1990. — №9.
Апанович О.М.Розповіді про запорозьких козаків. — К., 1991.
Апостолова А. Запорожье, страна и народ. — Харьков. 1903.
Андриевский А. Дела касающиеся запорожцев с 1715 – 1774 гг. // Записки Одесского общества истории и древностей.— Одесса, 1886. — Т.14.
Анисимов Е.В. Россия в середине ХVШ века. — М., 1986.
Архив военно-походной канцелярии графа П.А.Рум’янцева-Задунайского. — СПб, 1865.
Архив Государственного совета. — СПб., 1869.— Т.1.
Бескровный Я.Г. Русская армия и флот в ХVШ веке. — М., 1958.
Буганов В.И., Буганов А.В. Полководцы ХVШ века. — М., 1992.