Козаки на свій кошт утримували в монастирі шпиталь і притулок для найстаріших козаків. Вони вважали обов'язком для себе двічі на рік: осіннього часу (вересень-жовтень) та вдруге перед великим постом на масляну, побувати у Спасі й зробити великі грошові внески та подарунки. [1; 211] Саме в Межигірському монастирі завершувалося "прощання козака зі світом". Весілля і гулянка, яку влаштовував старий запорожець перед прийняттям схіми, тривало доти, доки козак не підходив до мо-настирської брами. Тут козак кланявся на всі чотири боки, прохав у всіх пробачення, обіймався з тими, хто його супроводжував і нарешті стукав у браму. -Хто такий? -Запорожець! -Навіщо? -Спасатися! Тоді брама відчинялася і прощальника впускали в обитель. Опинившись за монастирською стіною козак знімав з себе черес з грошима, віддавав його ченцям, скидав дороге вбрання, надягав грубу власяницю і починав важкий, але так давно жаданий, шлях до "спасіння". [З; 145]

Слід відзначити, що везли не тільки з Січі до Межигір'я, але й навпаки. Крім царського хлібного жалування Запорозьке військо іноді отримувало хліб з Межигірського монастиря. Козаки звернувшись у 1755 р. до сенату зуміли домогтися указу Катерини II від 25 січня 1760 р., який дозволяв возити товари, крім солі, з монастиря на Січ безмитне "ибо тот монастырь cостоит внутри Малой Роcсии". [З; 420]

Тому не дивно, що після повернення козаків з вигнання у 1734 р. зразу ж відновилися зв'язки з Межигір'ям. У той же 1734 р. через губернатора графа фон Вейсбаха київський митрополії Рафаїл надіслав своє пастирське благословіння "на заснування Коша", тобто Нової Січі на річці Підпільній. Дізнавшись про це, колишній межигірський ігумен, а опісля єпископ чернігівський і новгород-сіверський Іродіон Журахівський писав до кошового Івана Малашевича (1734-1737), прохаючи із братією своєї обителі "аби за давнім звичаєм військо знову їх за духовних собі настоятелів прийняло". На те кошовий 23.2.1734 року відповів єпископові і попрохав: "благоволіть межигірським законникам оголосити, щоб вони зводили в надії перебувати, бо ми їх за порадою всіх наших військових курінних отаманів та інших стариків не цураємося і благоволимо за настоятелів духовних собі прийняти, адже ми до весни почекаємо, доки на цьому нашому новопоселенці під її Імператорської Величності багатомогутньою державою Кошем утвердимося". [2; 113]

Таким чином, межигірський монастир вступив у свої права і постійно щороку надсилав, як і раніше "лицарському війську Запорозькому своїм давнім добродіям" ченців для січових церков і для відновленого в той же час Пустинно-Миколаївського монастиря. Першим начальником церков у Новій Січі присланий був від єпископа Іродіона ієромонах Павло Маркевич, який разом з січовими майстрами відбудував церкву Покрови і 3 квітня освятив ЇЇ. [2; 113]

Ці тісні зв'язки стали причиною й того, що одночасно з падінням Січі, занепав і Межигірський монастир. Спочатку йому було заборонено надсилати священиків на колишні землі Коша. У 1780 р. з під його впливу було виведено Самарський монастир. [3; 217] У 1784 р. монастир повинна була відвідати Катерина II. Напередодні її візиту, 23 квітня, в обителі розпочалась пожежа. [6; 95] Можливо стався підпал зроблений старими козаками, що перебували в монастирі. Царський уряд вирішив не відновлювати цю давню святиню, а указом від 10.04.1786 року скасував її, віддавши під приміщення Межигіроької фаянсової фабрики. [2; 110] Майно, що зберіглося у різниці, посуд і дзвони у 1787 і 1789 р. були передані князю Потьомкіну. [8; 94] Тільки у 1884 р. монастир було відновлено митрополітом Платоном. У 1892 р. там нараховувалося вже 50 чоловік братії, але у 1894 р. він був перетворений на жіночий. [8; 936]

За часів Радянської влади монастир було знов зачинено. Його будівлі та прилеглу місцевість передано під дачі партапаратчиків і перетворено на заборонену зону. На жаль і зараз, у незалежній Україні, доступ істориків до цієї пам'ятки залишається утрудненим.

ЛІТЕРАТУРА:

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. -К.: Дніпро, 1991. - 335с.

Скальковський А. Історія Нової Січі. -Дніпропетровськ: Січ, 1994. - 678с.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. т.І. -К.: 'Наукова думка, 1990. - 592с.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.т.2.-К.;Наукова думка,1930. - 560с.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. т.З.-К..'Наукова думка, 1993. - 580с.

Герасименко Н. До історії Межигор'я //УІЖ, №12,1990, -с.90-99.

Сергієнко Г. Православна віра і церква в духовній кудатурі запорожців // Історія України, №16, 1998. -с.1-3.

Энциклопедический словарь Брокгауза й Ефрона. т.36. -С-Пб. 1896. -с.481-958.

Маслов А. Тайна Межигорского монастиря 24 часа.№3 1990. с.15