Запорозьке козацтво – феномен світової історії

ПЛАН

1. Запорозьке козацтво – феномен світової історії.

2. Трагічна доля життя останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.

3. Нерозривний взаємозв’язок минулого, сучасного майбутнього.

І

Історія Запоріжжя - то перехрестя драматичних подій у долі українського та інших європейських народів. Тут шість століть тому сформувалося запорозьке козацтво - складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січі український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, один з найбільших у Європі.

Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем і після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Січові козаки складали військо - кіш, кіш поділявся на військові одиниці -курені. Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках. Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отаману, гетьмана, писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня. Вживалося звичаєве козацьке право, яке склалося в XV - сер. XVI ст. козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.

Коли викинути з української історії найяскравіший трьохстолітній літопис козацького війська, то доля України зникне з політичне - етнічної карти народів світу. Ми матимемо лише безнаціональних покірних кріпаків і німих рабів. Нас зневажатимуть і закидатимуть нам, що ми не спромоглися мати своєї держави і зараховуватимуть до неповноцінних народів, етнічної маси, яка мусить прислужуватися сусіднім державним народам.

ІІ.

31 жовтня 2003 року Україна пом'янула 200-річчя з смерті останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Людина- легенда, людина епоха, якій волею долі судилося жити аж у трьох століттях. Народився 1691, помер 1803, проживши 112 років. Волелюбний звитяжець-козак, завзятий лицар запорожець, запеклий, міцного гарту січовик, блискучого розуму і таланту полководець-отаман коша Запорізької Січі Петро Калнишевський. Символ нездоланності духу козацького - самовідданий син свого народу, воістину людина честі, правди і доброти, не підкупний до останніх днів своїх. Навічно залишився в пам'яті українців як взірець найвищої проби патріотизму, любові до рідного народу, до милої серцю України.

Петро Калниш, син Івана, народився в травні 1691 року в селі Пустовійтівка біля міста Ромни на Сумщині (Слобожанщина). Був найстарший із п'яти дітей. Молодший брат Семен став священиком. У реєстрі Смілянської сотні вписані брати Панас та Іван.

За історичними переказами, Петро Калниш потрапив на Січ малим хлопцем і там пройшов козацьку школу як джура до повноліття. Згодом були козацькі походи на турків і татарву, блискучі перемоги та, на жаль, і поранення. Його обирали курінним, а пізніше кошовим отаманом. За бойові заслуги в російсько-турецькій війні 1 774 року, неабиякий талант у здобутті блискучої перемоги над турками отамана Калнишевського за захист полководця і особисту хоробрість нагороджено золотою медаллю здіамантами та орденом Андрія Первозванного (найвищою відзнакою царського уряду). Калнишевський був авторитетом серед січового товариства. Ходила така приказка на Запоріжжі: "Як був Лантух, то не було і хліба для мух, а як став Калниш, то появився хліб і книш".

Калнишевський був не тільки розумний і розсудливий, але й побожний. Свідченням того є побудовані ним церкви: 1793року - церква Святого Михайла в місті Лохвиці, 1798року - церква Св. Петра-Павла в Міжгірському монастирі, 1770 року Св. Покрови в Ромнах.

Будучи кошовим отаманом, Петро Калнишевський дбав про розширення і зміцнення Січі. За визначенням Грушевського: "Січ - згідно свобідного духу, як автономна січова громада". І хоча Катерина II використовувала запорожців у війні проти Туреччини нагороджуючи їх за це медалями, Січ Запорізька була більмом в оці для царського двору.

23 квітня 1775 року на засіданні царського уряду Григорій Потьомкін лукавий і підступний "новоросійський губернатор", подав проект про ліквідацію Запорізької Січі.

На Зелені свята, в неділю, 100-тисячне російське військо, очолюване генералом Текелією, обложило Січ. Кошовий отаман Петро Калнишевський на січовому майдані звернувся до козацького товариства, яке на той час налічувало понад 17 тис. осіб: "А що, панове товариство, будемо робити кличе нас москаль у гості ?" Більшість козаків не хотіла коритися ворогам і, діждавшись ночі, на човнах, узявши з собою припаси, а також образ Покрови - покровительки Січі, плавнями по Дніпру рушили на Дунай, де пізніше утворили Задунайську Січ. Кошовий отаман з

довір'ям поставився до вимог генерала Текелія. Щоб не пролилася кров, він разом із суддею Головатим, військовим писарем Глобою вийшли із Січі у московський стан. Та не допомогли славному отаману ні покірливість, ні подаровані йому від цариці медалі. Як тільки вони ступили у намет Текелія, їх тут же закували в кайдани.

У цей час на Січ ринуло царське військо. Завойовники пограбували січову скарбницю,