мали по зимiвниках дружин i дi-тей. Вони побоювались, що навiть у ви-пад-ку, коли козакам за допомогою зброї i вдас-ть-ся захистити Сiч вiд зайняття росiйсь-кими вiйськами, тi вiйськовi команди, що в той час вже розташувались в багатьох важ-ли-вих населених пунктах Запорозьких Вольностей, "почувши... опiр, розорять всi до-маш-нi пожитки, а дружин i дiтей... безжалiсно вже по-карають на смерть" [30;30].
Таким чином, i дiяльнiсть сiчового архiмандрита Володимира Сокальського бiльшою частиною вiдповiдала iнтересам Вiйська Запорозького, тому останнє i дiяло у вiдповi-д-ностi з його пропозицiями.
Отже, козаки не йшли слiпо навiть за найавторитетнiшими з духовних осiб, що пе-ре-бували на Запорожжi. Ставлення ж козакiв до бiльшостi священикiв можна охаракте-ри-зувати скорiше як рiвноправне, нiж шанобливе. Серед козакiв ходила приказка, по-чута ченцем Леонiдом: "На безлюддi i пiп людина. Коли попiвський вiз загрузне в бо-ло-тi i коли нiкому його рятувати... то i пiп, а часом i протопопа, в якому ляхи находять пiв-тора хлопа, лiзе в болото, як i пономар" [32;48-49].
Досить часто козакiв i духовних осiб пов'язували суто дiловi справи. Запорожцi, йду-чи в походи, iнколи доручали священикам зберiгати їхнi грошi. Так, у 1773 р. священик Олександрiвської фортецi Роман написав розписку про отримання на збереження 40 кар--бованцiв вiд кiлькох запорозьких козакiв [43;24156]. 8 грудня 1774 р. вiйськовий ста-ршина Лук'ян Великий, вирушаючи в похiд, доручив кодацькому священику Василiю 2000 карбованцiв для того, щоб той роздавав їх пiд проценти в позику [48;356]. Не мож-на погодитися з висновком Д.I.Яворницького про те, що нiде з такою повагою не ста-ви--лися до духовенства, як на Запорожжi [41;772]. Багато хто iз козакiв, не вiдчуваючи щодо духовних осiб великої поваги, вважав за можливе чинити їм утиски, навiть грабу-вати їхнє майно. Кошовий отаман Григорiй Федоров, знаючи таку особли-вiсть вдачi деяких запорожцiв, в iнструкцiї, виданiй старшинi Бугогардiвської паланки, наказував: "... вам з усiєю командою священика, дячка i пономаря нiчим не ображати" [27;54].
Причинами суперечок мiж запорожцями i духовенством в багатьох випадках ставали майновi питання i образи, якi козаки чинили духовним особам. У 1773 р. точився кон-ф-лiкт за право користування землею мiж запорозькими священиками Кущинським i Зе-ле-нським з одного боку i самарським полковником Петром Рябим та священиком Тар-лов-ським – з iншого [48;340]. В тому ж 1773 р. священик Iоан Гамалiя скаржився до Староко-дацького духовного намiсного правлiння i до Коша на запорожця Резанцова. Довгий час точилася суперечка мiж воронинським iєреєм Тимофiєм Васильовичем i сiчовим козаком Гаркушею. Останнiй звинувачував iєрея в привласненнi милостинi, яка була пожертву-вана на Воронинську церкву [43;6369].
Запорожцi, якi входили до розбiйничих груп, серед iнших грабували i православних духовних осiб. 28 сiчня 1752 р. пiд час подорожi до Сiчi за купiвлею риби був пограбо-ваний запорожцями ченець Нехворощанського монастиря [48;25]. Козаки, якi в 1744 р. здiйснювали набiги на Чигиринське староство, перед цим обiкрали пасiку ченця Києво-Софiйського монастиря [3;38-39]. За легендою, розбiйники зробили спробу пограбувати навiть старця Дороша, прагнучи забрати у нього грошi, що були зiбранi на пожертву-ван-ня монастирю [17;61-62].
Отже, ставлення частини запорожцiв до духовних осiб було далеким вiд шанобли-во-го. Це, певно, i дало князю Мишецькому пiдстави казати: "Iншi ж козаки пред ними (священиками – I.Л.) пошану мають, а iншi грубi бiльше досаждають, нiж почитають" [22;21]. Запорозьке духовенство, маючи таку своєрiдну паству, прагнуло пристосуватись до неї. Помiрковане ставлення духовенства до вчинкiв запорожцiв значною мiрою пояс-ню-ється тим щедрим матерiальним утриманням, яке воно отримувало вiд козакiв. Духо-венство перш за все прагнуло догодити кошовому керiвництву. Пiд час подорожей вiй-ськового керiвництва територiєю Вольностей духовнi особи тих населених пунктiв, якi повиннi були бути вiдвiданими, виходили назустрiч в урочистому вбраннi [26;55]. Пере-буваючi на Сiчi ченцi не минали нагоди особисто поздоровити вiйськове керiвництво зi святами, перемогами i видатними подiями в життi Запорожжя [15;10].
Духовнi особи, якi перебували на територiї Вольностей, прагнучи одночасно дого-ди-ти козакам, задовольнити їхнi духовнi потреби i отримати якомога бiльше милостинi, ходили по куренях i хатах, де благословляли запорожцiв, "хоча i не тверезих" [15;6].
Духовенство на Запорожжi вступало в спiлкування навiть з козаками, що займалися розбоєм. Так, священик Даниїл Левицький, який їхав на Сiч до свого родича, зустрiв розбiйникiв i дав їм хлiб, горiлку i мед. Козаки ж дали Левицькому трьох коней, нака-за-в-ши вiддати їх на користь церкви [29;83-89]. Спiлкувався з розбiйниками i КирилоТар-ло-вський. Пiд час своїх тривалих блукань вiн зустрiвся з Гаркушею, провiв з ним "спа-сен-нi бесiди", завдяки чому розбiйник покаявся [16;578]. За легендами, проявив турботу про грабiжникiв i старець Дорош, який порадив гайдамаковi, як вилiкувати руку, i дав на дорогу їжу [17;61-62].
Запорожцi, особливо старшина, звикли до того, що духовенство виказувало до них шану. Коли начальник сiчової церкви донiс кошовому керiвництву, що диякон Святко-всь-кий лаяв непристойними словами кошового, суддю, осавула, писаря, пушкаря i дов-би-ша, останнi не повiрили i пропустили "все мимо вух" [32;54-55].
Отже, в перiод Нової Сiчi козацтво, славлячись своєю щедрiстю щодо ре-лiгiйних споруд i духовних осiб, щиро вiрячи в Бога, в бiльшостi випадкiв шанобливо ставилось до храмiв Божих. Причиною цiєї шани, мiж iншим, було те, що запорозькi цер-кви, бу-дучи мiсцем для задоволення християнських потреб, виконували цiлий ряд iн-ших фун-кцiй. В той же час запорожцi в деяких випадках порушували загальноприйнятi правила поведiнки в церквi, керуючись в своїх вчинках у першу чергу мiркуваннями за-хис-ту своїх iнтересiв i безпеки.
Козацтво, з великою шаною ставлячись до деяких представникiв
