Реферат на тему:

Запорозьке військо періоду нової Січі

Дослідження воєнної історії запорозького козацтва періоду Нової Січі (1734 – рр.) має досить представницьку і давню традицію. Історія Нової Січі на концептуальному рівні добре представлена у працях сучасних дослідників козацтва. Втім, у своїх реконструкціях та моделях вони, у великій мірі, спираються на історичні факти з праць А. Скальковського, Д. Яворницького, Я. Новицького, В. Голобуцького, О. Апанович. Відтак, при дослідженні історії Нової Січі створюється традиційне коло історичних фактів, у якому перебувають дослідники. Все це робить переважну більшість сучасних узагальнюючих конструкцій з воєнної історії українського козацтва XVIII століття досить вразливими.

Подібна ситуація ставить на порядок денний не тільки реконструкцію воєнних подій, а й комплексний підхід до воєнної справи періоду Нової Січі. Цьому має передувати копітка евристична робота в архівосховищах, особливо російських. Відтак, історик, який береться за відтворення воєнних подій, має своїм першочерговим завданням реконструкцію джерельної бази дослідження. Лише це дає змогу здійснити досить вірогідний перебіг подій, без яких жодна концептуальна конструкція буде завжди залишатися більш ніж вразливою. Завдання відтворити перебіг подій історії запорозького війська періоду Нової Січі і ставить перед собою автор даної статті.

У 1734 році після 25-річного перебування під владою кримського хана Військо Запорозьке низове повернулось під російську протекцію. У березні запорожці заснували Січ на річці Підпільній, а в жовтні були приведені до присяги на вірність імператриці Анні Іоаннівні [47, 451; 95, 256 – ]. За умовами договору, підписаного у м. Лубнах Запорозьким Кошем з російською стороною, запорозьким козакам віддавалася їхня територія у межах 1709 року; надавалося право користуватися промислами, рибними ловами на Дніпрі і мисливством на звірину в степах — “від російських кордонів без перешкод”; гарантувалося право “мати чиновників по існуючому на той час у них звичаю”. У військовому відношенні головним обов’язком Війська Запорозького була охорона кордону Російської імперії з Кримським ханством у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Військо Запорозьке низове мало підпорядковуватися київському генерал-губернатору і щорічно отримувати платню у розмірі 20.000 крб. [47, 449].

Питання про землі, що мали відійти до Війська Запорозького і які з 1711 року належали Кримському ханству, повинно було вирішитися у ході війни між Росією і Туреччиною. До припинення бойових дій між воюючими сторонами в 1739 році і підписання Бєлградського мирного договору Військо Запорозьке низове не мало прав на володіння землями, що належали йому до 1709 року. У 1734 році запорожці розраховували повернути права на землі за допомогою російської зброї. Інакше повертатись під російську протекцію запорожцям просто не було сенсу. Після того, як у вересні 1739 року в Белграді воюючі сторони уклали мирний трактат, який у жовтні того ж року був доповнений Нісською конвенцією, а в грудні затверджений у Константинополі, територія Запорозьких Вольностей офіційно відійшла від Османської імперії до Росії [95, 280 – ; 98, 64 – ].

Після підписання умов договору і складання присяги запорожці фактично увійшли до складу збройних сил Російської держави. Розташування Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що простягалася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували про події в межах Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні оперативні заходи в разі загрози з боку ворога. Таким чином, Запорозька Січ мала виконувати роль передового форпосту Росії на покордонні з Османською імперією.

Введення на Січ російського гарнізону могло бути здійснене лише за умов прямої загрози їй з боку турецько-татарських військ і за бажанням самих запорожців. У цьому разі функції урядового контролю над Військом Запорозьким покладалися б на коменданта гарнізону. Але введення російського гарнізону на Січ в 1734 – роках не відбулось, оскільки це відразу могло призвести до війни з Туреччиною. Польські справи не давали Росії можливості розпочати бойові дії проти Туреччини відразу після переходу запорожців у російське підданство. Введення російських військ на Січ у 1734 – роках ускладнювалося й тим, що це не передбачалось умовами договору, підписаного запорожцями з російською стороною в Лубнах. Проте, після офіційного оголошення війни або фактичного початку бойових дій, ніщо не заважало Росії тримати на Січі свій гарнізон.

Після того, як Кошу стало відомо про те, що з Константинополя в Очаків було перекинуто великий загін яничарів і артилерію, старшини запідозрили намір турків зруйнувати Січ за участь запорожців у поході російського корпусу генерал-лейтенанта М. Леонтьєва на Крим у жовтні 1735 року. Упродовж грудня 1735 та січня 1736 років Запорозький Кіш під тиском проросійськи настроєної старшини неодноразово звертався до російського командування з проханням, щоб на Січ прибув загін регулярних військ. У січні 1736 року генерал-фельдмаршал Б. Мініх відрядив на Січ регулярну команду (400 солдатів) під проводом полковника Пейча. На початку лютого з Переволочни на Січ було відряджено ще 400 солдатів під приводом купівлі коней. Штаб-офіцери цієї команди мали особливі інструкції щодо збору інформації на Запорожжі [31, 52].

Протягом 1736 – років у зимовий період чисельність російського гарнізону на Січі залишалася у межах 400 осіб. [31, 67, 125; 32, 69, 133]. У разі, якщо за даними розвідки ворог готував напад на Січ, то для посилення ретраншементу командування відряджало людей від найближчих команд [32, 497; 53, 261]. Російські офіцери не втручалися у внутрішнє життя запорожців