Введення російського гарнізону на Січ у 1736 році, на нашу думку, пов’язане, головним чином, з тим, що перебування на Січі російського гарнізону впродовж війни з Туреччиною гарантувало запорозькій старшині як більш активну допомогу російської армії у разі атакування Січі татарами, так і швидку підтримку під час бунтів запорозької сіроми. Разом з цим треба зауважити, що з огляду на далекосяжні амбіції тогочасної російської верхівки було б дивним, якби уряд відмовився від контролю над Військом Запорозьким низовим і вивів свій гарнізон з Січі після закінчення бойових дій у 1739 році. Запорожці, і перш за все старшина, з огляду на могутність Російської імперії просто не наважувалися вимагати виведення російського гарнізону з Січі у мирний час. Таким чином, у перебуванні на Січі російського гарнізону була зацікавлена, перш за все, запорозька старшина, яка при допомозі росіян намагалася посилити свій вплив на рядове козацтво. Прямої ж воєнної необхідності в перебуванні невеликого загону з декількома гарматами не було. До того ж, запорозький та російський гарнізони розташовувалися окремо і жили кожен своїм закритим одне від одного життям.

Протягом усього існування Нової Січі за військову службу Військо Запорозьке низове отримувало від російського уряду щорічну платню.

Так, впродовж 1734 – років російський уряд виплачував Війську Запорозькому низовому 20.000 крб. щорічно. Розподіл грошей поміж старшинами Війська Запорозького відбувався згідно з посадовими окладами Війська Донського [28, 30 – ; 32, 65]. З 1737 по 1738 рік Військо Запорозьке низове отримувало платню з казни Дніпровської армії, очолюваної генерал-фельдмаршалом Б. Мініхом. Внаслідок браку армійських коштів, сума виплат Війську Запорозькому низовому значно зменшилась і становила 7046 крб. на рік [31, 317, 318; 32, 295]. У 1739 році Військо Запорозьке низове отримало грошову платню з казни Азовської армії генерал-фельдмаршала П. Лассі. Отримана запорожцями сума становила 6.150 крб. [33, 169]. Кошти для виплати Війську Запорозькому низовому стягувались російським крігскомісаріатом з населення Лівобережжя і Слобожанщини. Забезпечення Дніпровської армії Б. Мініха проводилось за рахунок лівобережних полків, а Азовської армії П. Лассі — від слобідських [18, 92]. Таким чином, передача урядом відповідальності за фінансові розрахунки з Військом Запорозьким низовим на командувачів арміями призвела до порушення умов договору, підписаного у 1734 році у м. Лубнах, що, перш за все, вдарило по рядовому козацтву. Внаслідок цього, козаки, невдоволені такою позицією уряду, мали підстави не вважати себе зобов’язаними щодо ревного виконання своїх обов’язків російській короні.

Впродовж 1737 – років частина жалування, видана командуванням Війську Запорозькому низовому призначалась для таємної роздачі курінним отаманам. При цьому російський штаб-офіцер мав їм нагадувати, щоб вони, з огляду на таку милість, “…утримували себе в усякій вірності і належно дбали, щоб через їх нагляд …козаків було у походах щонайбільше” [31, 318]. Суми, отримані старшинами, залишались такими ж, як і в 1734 – роках. Отже, рядові козаки майже нічого з тої платні не мали. Підтвердженням тому є той факт, що російська сторона протягом останніх трьох років війни “публічно” видавала запорожцям щорічне жалування у розмірі 4.000 крб. [31, 317; 32, 295; 33, 169]. Обурені “таємною роздачею”, рядові козаки вчиняли бунти, відбивали отримане на Військо жалування і ділили поміж собою. Під час цих бунтів “сірома” відбирала у старшини не тільки щойно отримане жалування, а й усе майно, яке тільки знаходила на Січі, залишаючи останнім лише одяг і зброю [32, 23]. У 1739 році Б. Мініх у донесенні до імператриці Анни Іоаннівни писав, що 20 червня під час роздачі жалування рядові козаки, прознавши про таємне отримання старшинами грошей, як кошового, так і старшин жорстоко побили і не тільки отримані, але і власні їх гроші та інше майно позабирали. В рапорті генерал-майора М. Братке (Брадке) з цього приводу показано, що “…цей Тукала і з кошового отаманства скинутий і, лежавши декілька днів хворим, помер” [33, 169]. Втрачені старшинами в результаті цих бунтів гроші російське командування компенсувало з армійської казни [32, 65, 71; 33, 169].

Протягом 1740 – років щорічна платня Війську Запорозькому низовому залишалась у межах 6.150 крб. З 1742 по 1758 рік уряд щорічно виплачував лише по 4.660 крб. З 1759 по 1774 рік розмір грошового жалування становив 6.660 крб. [86, 125 – ]. При розділі річної грошової платні упродовж 1740 – років кошовий отаман отримував 70 крб., військовий суддя — 60, військовий писар —50, військовий осавул — 40, курінні отамани — по 27 крб. [95, 156; 104, 304]. Якщо взяти до уваги те, що після розділу платні сума, отримана рядовим запорожцем, дорівнювала 30 – копійкам (для порівняння — кінь коштував 20 – крб.), то отримання щорічного жалування було для козаків простою формальністю і ніяким чином не могло забезпечити їх потреб.

Співвідношення отримуваних коштів від російської сторони у Війську Запорозькому низовому між старшинами і рядовими козаками разюче різнилося. Цього не було в інших козацьких військах імперії. Так, наприклад, у середині XVIII століття в Терському козацькому війську річна грошова платня військовому отаману становила 30 крб., станичним отаманам — по 17, а рядовим козакам — по 12