З 1770 року за особистим розпорядженням імператриці Катерини ІІ козаки, які були безпосередньо задіяні у поході, мали отримувати від командування армії додаткову помісячну платню. Рядовий запорожець щомісяця мав отримувати 1 крб., отамани і хорунжі — по 1 крб. 50 коп., полковники — по 8 крб. 33 коп., кошовий отаман — 16 крб. 66 коп. Російське командування “рекомендувало” видавати козакам гроші за списками [89, 287]. Однак Кіш продовжував практику “роздач” по куренях команд [19, арк.  – ]. У рескрипті командувачу Другої армії П. Паніну від 19 березня 1770 року Катерина ІІ наказала підвищити запорожцям платню і виділити з армійської казни кошти “на пожалування Війську Запорозькому грошового нагородження, рівного донським і малоросійським козакам, на час дійсного його поза межами кордонів своїх і помешкань застосування” [38, 204].

Таким чином, вищесказане дозволяє зробити висновок, що грошові виплати російської сторони Війську Запорозькому низовому упродовж усього існування Нової Січі не задовольняли потреб рядових козаків і не могли бути стимулом для ревної воєнної служби. До того ж, через ряд заходів Воєнної колегії, розміри окладів нижчого командного і рядового складів у Війську Запорозькому низовому були найнижчими в російській армії. Це було суттєвим дискримінаційним фактором у його взаємовідносинах з іншими іррегулярними формуваннями імперії, а також було чинником напруги у стосунках між старшиною і рядовим козацтвом, що відкривало росіянам можливість втручатися у внутрішнє життя запорозької громади під час проявів невдоволення козаків старшиною.

Крім грошової платні, впродовж 1734 – років Військо Запорозьке низове щорічно отримувало хлібне жалування. З 1734 року Військо Запорозьке низове отримувало від російського уряду 1.000 чвертей борошна та 62 чверті і 4 четверика круп [26, 89; 104, 304]. У ході російсько-турецької війни 1735 – років під час перебування запорожців у складі російських з’єднань провіант (борошно, крупи, сухарі) видавався козакам з армійських магазинів на чотири місяці від дня їх прибуття до армії. Він відпускався щомісяця або частинами через кожні два тижні [50, 114]. У разі браку хліба на Січі за проханням Коша російське командування додатково виділяло запорожцям провіант із резервних запасів [31, 213]. З 1761 року хлібне жалування становило 1.300 чвертей борошна і 85 чвертей круп [95, 155]. Таке ж жалування запорожці отримували і під час російсько-турецької війни 1768 – років.

При розділі хлібного жалування кошовому отаману припадало (відповідно чвертей) — 15 і 2, військовому судді — 15 і 2, військовому писарю — 12 і 2, військовому осавулу — 10 і 1, на військову канцелярію — 10 і 3, 38 куреням — по 32 чверті та 6 четвериків круп. Решта — військовим служителям, священнослужителям та учням січової школи [95, 156; 104, 305]. Хлібне жалування, яке запорожці отримували від уряду, не відігравало значної ролі, оскільки Січ, особливо з другої половини XVIII століття, сама забезпечувала себе хлібом за рахунок власних господарств і торгівлі.

Щороку на Військо Запорозьке низове з російських цейхгаузів виділялося 50 пудів свинцю, які козаки отримували, головним чином, через Київську губернську канцелярію [3, арк.  – ; 95, 156]. Зазвичай, порох і свинець Військо Запорозьке отримувало з найближчих армійських магазинів, найчастіше з Новосіченського ретраншементу [4, арк. ]. Визначена урядом кількість пороху і свинцю не могла задовольнити воєнних потреб запорожців. Так, наприклад, при розділі 50 пудів пороху на 10.000 козаків на кожного припадало по 80 грамів. А якщо взяти до уваги й артилерію, то можна сказати, що 50 пудів пороху і 50 пудів свинцю були для Війська Запорозького низового суто умовним доповненням (лише для салюту на свята та у випадку приїзду на Січ урядових посадовців). Основну частину пороху (для артилерії) Запорозький Кіш мав купувати на кошти Війська. До того ж і човни для воєнної служби Військо Запорозьке будувало власним коштом. Витрати на боєприпаси і військове спорядження у Війську Запорозькому були величезні. Так, тільки на ліс для спорудження одного човна — “дуба” потрібно було витратити близько 80 –  крб. [8, арк.  – ].

Вищесказане дозволяє зробити висновок, що державна щорічна платня Війську Запорозькому низовому не забезпечувала козаків ані грошима, ані провіантом, ані боєприпасами і відігравала суто допоміжну роль. До того ж, на спорядження депутацій Коша до Петербурга, Москви, Києва та Глухова (в залежності, де мала бути отримана платня) та на подарунки російським вельможам запорожці мали витрачати значні кошти. Процедура отримання жалування для Війська Запорозького низового була скоріше приводом для депутацій до імператорського двору та вищих сановників для подачі прохань та вимог, ніж військовою необхідністю. Таким чином, Військо Запорозьке низове періоду Нової Січі в економічному відношенні не залежало від російського уряду.

За браком даних про забезпечення Війська Запорозького низового боєприпасами в період російсько-турецької війни 1735 – років, через відсутність відповідних документів в архіві Коша і Російському воєнно-історичному архіві, розглянемо це питання спираючись на документацію, яка відноситься до російсько-турецької війни 1768 – років.

Так, у 1769 році кошовий отаман Петро Калнишевський подав прохання до штабу Другої армії про видачу Війську Запорозькому боєприпасів: 1) на головну частину з розрахунку на кожного козака по 2 фунти пороху і по 4,5 фунти свинцю — 370 пудів свинцю, 878 пудів і 30 фунтів “мушкетного” і 1500 пудів “гарматного” пороху; 2) на чотири літні сторожові команди (по ріках Дніпру, Самарі і Кам’янці) “мушкетного” пороху 150 пудів і 38 фунтів, свинцю — 358 пудів і 28,5 фунтів, “гарматного” пороху — 61 пуд 10 фунтів та ядер “за калібрами” — 380 пудів [7, арк. ]. Армійські служби видали