лише половину від указаної кошовим отаманом кількості, а саме: мушкетного пороху — 184 пуди 34 фунти, свинцю — 494 пуди 37 фунтів, 32 золотники (з розрахунку на кожного козака по 32 заряди, а на заряд йшло по 3 золотника пороху і 8 золотників свинцю на кулю [7, арк. ]. На сторожові команди Кіш нічого не отримав. Прохання Коша про видачу на ці команди боєприпасів командувач армії генерал-аншеф П. Рум’янцев не задовольнив, мотивуючи тим, що “…з пропорції для таких відпусків постановлено і відступати не можна, бо на видатки або на одну рушницю не більше, як і всім іншим відпускається, чим звичайно і задовольнитися можна, оскільки порох тільки збережено буде; і утримуйте своїх козаків, щоб не витрачали на стрільбу під час пияцтва, їздячи по містах і усюди, як я те часто бачу” [7, арк. ]. Лише у вересні 1769 року новий командувач армії генерал-аншеф П. Панін виділив на сторожові команди 83 пуди 7 фунтів свинцю, з розрахунку по одному фунту на козака [5, арк. ].
Про постачання Війська Запорозького низового боєприпасами у ході бойових дій 1770 – років свідчить реєстр прийнятих ним боєприпасів з армійських магазинів [Див. додаток № 2]. У 1773 році Кіш просив у російського командування для забезпечення бойових дій Війська Запорозького низового 458 пудів 16 фунтів мушкетного пороху, 916 пудів 32 фунти свинцю, 1140 ядер, 570 пудів, 5 пудів фітилю. З армійських цейхгаузів згідно з цим проханням було “асигновано” 156 пудів пороху, 225 пудів свинцю, 5 пудів фітилів, 570 пудів картечі, 1140 ядер. Але прийнято Військом Запорозьким низовим було 168 пудів 22,5 фунтів пороху, 364 пуди 18 фунтів і 64 золотника свинцю, 1140 ядер та 315 пудів картечі. При розділі на кожного козака це становило по Ѕ фунта пороху і одному фунту свинцю [21, арк. – ]. Впродовж кампаній 1773 – років від російського командування Військо Запорозьке низове отримало 670 пудів пороху, 1171 пуд свинцю, 1710 пудів картечі і 3420 пудів ядер [22, арк. ].
Щоб отримати потрібну кількість припасів від російської сторони Кошу доводилось докладати немало зусиль [9, арк. , 89; 16, арк. ]. Майже у кожному випадку з приводу постачання війська кошовому отаману Петру Калнишевському доводилось особисто звертатися до командувача армією, щоб той наказав начальникам магазинів видати запорозьким командам потрібну кількість провіанту і боєприпасів. Для виконання особливо важливих завдань запорозькі команди отримували гармати [13, арк. ].
Під час перебування Війська Запорозького низового у складі російської армії у воєнний час козаки отримували від інтендантських служб провіант і фураж для коней. На військову службу козаки мали прибувати із своїм провіантом [50, 114]. Під час бойових дій 1769 – років провіант козакам видавався помісячно. Форпостні команди отримували провіант на декілька місяців: зимою на 6, літом на 2 – місяці [16, арк. – ; 20, арк. ]. Місячна норма провіанту на чотирьох козаків дорівнювала одній чверті борошна і одному гарнцю круп [6, арк. ]. Отриманий в магазинах російської армії провіант на місця розвозили представники команд, де той розподілявся полковими осавулами поміж наказними курінними отаманами, а ті, у свою чергу, розподіляли його поміж своїми козаками [12, арк. ; 14, арк. ].
На Запорожжя підвіз провіанту у воєнний час був незручним. Для перевозу фурами відстань була дуже великою і небезпечною через можливість нападу татарських загонів. З огляду на це, провіант везли Дніпром на байдаках. Через пороги байдаки “переганяли” порожніми, а вантаж обвозили берегом. У зимовий час підвіз провіанту припинявся. Через це провіантське забезпечення Війська Запорозького низового російською стороною відбувалося, головним чином, восени і ранньою весною [16, арк. ]. У зимовий час з провіантського забезпечення знімались ті козаки, які розходились по домівках і не несли гарнізонної і форпостної служби [20, арк. ]. Після розподілу провіанту залишок розподілявся у першу чергу між старшинами, а вже потім між рядовими козаками [19, арк. ].
Провіант запорожцям російське командування видавало відносно регулярно. Перебої у видачах були викликані відсутністю провіанту в магазинах, від чого страждали не тільки запорожці, але і вся російська армія. Віддаленість театру війни і незручні природні умови краю дуже гостро ставили проблему постачання військ. До цього додавались зловживання і бюрократизм російської інтендантської служби. Вимоги провіанту кошовими отаманами звучали іноді ультимативно. Так, у 1770 році кошовий отаман Петро Калнишевський писав командувачу Другої армії генерал-аншефу П. Паніну, що доти, поки не прибуде провіант, він з Військом не рушить з місця [6, арк. ; 7, арк. , 197].
Запорозька кіннота в зимовий час отримувала фураж (овес і сіно) як з власних військових, так і російських запасів. Для заготівлі сіна на зиму Кіш організовував косовиці, в яких брали участь як козаки, так і посполиті. Проте Кіш міг забезпечити сіном лише зимові форпостні команди, та й то в недостатній кількості [12, арк. ; 14, арк. ; 21, арк. ]. Російська сторона видавала лише овес. За браком в армійських магазинах вівса, останній заміняли грошовими виплатами [12, арк. , 88, 201]. Грошова сума для фуражу на двох коней дорівнювала 20 крб., що, як видно зі скарг козаків, не відповідало і місячній фуражній нормі [23, арк. ]. За домовленістю з Кошем російські фуражири косили сіно на території Запорожжя для своїх кавалерійських полків, за що Кіш отримував на військо фуражні гроші [19, арк. ]. Проте на Запорожжі козаки фураж “і за які гроші дістати не могли”, через що коні геть виснажувались і гинули. Навіть заможні козаки забезпечували зимою своїх
