Таким чином, забезпечення Війська Запорозького низового боєприпасами, фуражем і провіантом, головним чином, покладалося на самих козаків, оскільки норми видачі, визначені російським урядом, являли лише 10 – від необхідного. Однак забезпечення Війська Запорозького низового російською стороною у воєнний час мало значення лише для козаків, які зазнали збитків під час походу або в результаті ворожого нападу.

У середині XVIII століття козацькі війська Російської імперії, на думку генералітету, не мали принципових відмінностей у воєнній організації і озброєнні. Так, лівобережні, слобідські, запорозькі і донські козаки, які служили у кінноті, мали з’являтись на воєнну службу “о дву кінь”, маючи рушницю, два або чотири пістолі, шаблю, спис і могли мати будь-яку іншу холодну зброю. Крім того, кожне козацьке формування мало полкову (легку) артилерію. Ручну вогнепальну зброю запорозькі козаки купували в Польщі, Німеччині, Швеції, але, головним чином, в Росії і на Гетьманщині. Одежа козацьких формувань була однотипною: черкеска з відкидними рукавами, бурка, широкі шаровари, татарські чоботи, мерлушкові або смушкові шапки [52, 78 – ]. Однак, не дивлячись на однотипність одягу, кожне територіальне формування в елементах свого вбрання мало притаманні тільки йому особливості. Так, запорожця ніяк не можна було сплутати з донцем. Під час походів усі козацькі формування майже не мали обозів і перевозили провіант та інші речі на другому коні. У разі необхідності козаки зовсім не навчались строю, але, за свідченнями російських генералів, безперервна прикордонна і розвідувальна служба надавала козакам, особливо запорожцям і донцям, необхідного воєнного досвіду, якого не могло надати будь-яке ретельне і довготривале навчання [52, 77 – ].

Козацькі війська Російської імперії, задіяні у російсько-турецькій війні 1735 – років, складались із Війська Донського, Війська Запорозького низового, Лівобережних і Слобідських полків, Чугуєвського полку і трьох компанійських (охочекомонних) полків. Фельдмаршали П. Лассі та Б. Мініх найбільш високі бойові якості визнавали за донськими і запорозькими козаками [52, 70 – ].

Запорозька кавалерія була ремонтована кращими для того часу кіньми. Породисті запорозькі коні відзначались швидкістю і витривалістю. Вони славились не тільки в Росії, але й у всій Західній Європі. Закордонні ремонтери, отримавши дозвіл російського уряду, приїжджали на Запорожжя для купівлі коней. Породистий запорозький жеребець коштував 40 карбованців, що на той час було великими грошима. Кращі коні розводились на кінних заводах найзаможніших запорозьких старшин [48, 45]. Постачання російської армії “добрими” кіньми приносило запорожцям великі прибутки. Особливо цінним подарунком російському генералітету від запорозької верхівки були саме верхові коні [95, 543; 104, 295 – ].

Під час воєнних подій 1735 – років регулярна кіннота російської армії налічувала 3 кірасирських полки по 973 особи в кожному і 29 драгунських, кожен з яких складався з 1231 особи [55, 4]. Гусарський корпус налічував лише 500 осіб. Бойовий досвід регулярної кінноти показав, що драгуни не могли успішно діяти проти турків [55, 10]. Через наявність у цих полках поганих коней драгуни під час бойових операцій завжди спішувалися і тільки під час маршів пересувались верхи. У 1737 році президент Воєнної колегії Б. Мініх визнав, що “коні в драгунських полках більшою частиною дикі та не звиклі до пальби і під час бою можуть вчинити конфузію” [58, 61]. У 1738 році учасник Дністровського походу армії Б. Мініха капітан австрійської армії Парадим про російських драгунів писав: “Коні у них такі погані, що драгунів за кінноту вважати не можна” [102, 25]. Під час Ставучанської битви 1739 року до складу армії Б. Мініха входило 16 драгунських полків, які діяли в загальному строю як піхота [58, 16 – ]. 14 кінних полків ландміліції з Української укріпленої лінії по якості коней і вишколу вершників були навіть на значно нижчому рівні ніж драгунські [55, 13]. З огляду на це, функції кінноти: розвідка, пошуки на комунікаціях ворога, супровід і охорона обозів, аванпостна служба в російській армії того періоду були покладені виключно на іррегулярні національні військові формування. Але найважливішу роль у боротьбі проти татарських військ відігравала калмицька (астраханська) кіннота, яка воювала на боці росіян під проводом свого тайші на договірній основі. Так, на театрі бойових дій 1736 – років було задіяно 40.000 калмицьких вершників [99, 14].

Щоб зрозуміти місце Війська Запорозького низового періоду Нової Січі у складі збройних сил Російської імперії, необхідно розглянути процеси та причини реформування іррегулярних військ імперії упродовж 60 – років XVIII століття.

Досвід участі російської армії у Семирічній війні показав, що регулярної кінноти в російській армії було дуже мало. Гусарські нерегулярні полки, сформовані із сербів, волохів, угорців, молдаван та грузинів, зовсім не відповідали вимогам часу і не могли виконувати функції легкої кінноти [56, 15 – ]. Козацька кіннота і національні формування калмиків, башкирів і мещеряків фактично являли собою недисципліновану і слабо зорганізовану масу з величезною кількістю коней, яка лише ускладнювала дії армії, потребуючи великої кількості фуражу [58, 31 – ]. З огляду на це, з 1763 року почались військові реформи, які мали кардинально змінити ситуацію щодо кінноти [56, 15]. Ці реформи не враховували місцеві особливості національних військових формувань.

Так, у 1764 році іррегулярні полки Новоросійської губернії було переформовано в три поселенських (Чорний, Жовтий і Бахмутський) і два польових (Сербський і Угорський) гусарських полки. На базі Новослобідського, Бахмутського і частково Миргородського і Полтавського козацьких полків було сформовано чотири пікінерних полки