Стосовно слобідських козацьких полків, які в бойовій підготовці, озброєнні, забезпеченні і дисципліні стояли на найвищому щаблі іррегулярних збройних формувань імперії, треба сказати, що воєнної необхідності в оберненні їх на гусарські не було. До того ж це потребувало значних державних видатків, не враховуючи подальшого утримання цих полків як регулярних частин. Отже, російський уряд внутрішньополітичні заходи щодо національних військових формувань обґрунтовував воєнною доцільністю насамперед для проведення подальшого реформування полків Гетьманщини і Війська Запорозького низового.

На 1767 рік регулярна кіннота російської армії, за виключенням гвардії, налічувала 6 кірасирських, 19 карабінерних, 9 гусарських і 7 драгунських полків, що становило 40.000 вершників. У 1769 році ландміліцькі полки Української укріпленої лінії було ліквідовано, а на їх базі створено польові піхотні полки, оскільки ще напередодні Семирічної війни ландміліція була в такому занедбаному стані, що її взагалі не брали до уваги як воєнну силу, а тим більше як кінноту [56, 16].

Під час російсько-турецької війни 1768 – років іррегулярні війська Російської імперії, які були задіяні урядом на театрі бойових дій, складались з Війська Донського, Війська Запорозького низового, полків Гетьманщини, пікінерних полків Новоросійської губернії і калмицького війська [99, 16]. Говорячи про калмиків, треба відмітити, що на той час вони мали достатню кількість вогнепальної зброї і були кращими серед усіх інших іррегулярних формувань у верховій їзді [52, 84]. Крім того, до складу іррегулярної кінноти увійшли арнаути (волохи, молдавани, серби, болгари, греки і турки з числа перебіжчиків), які у бойовій підготовці, дисципліні і озброєнні стояли на найнижчому щаблі збройних сил Російської імперії. Залучення цих загонів для воєнної служби російський уряд проводив насамперед у пропагандистських цілях [60, 9].

Завдання, які були покладені на іррегулярні війська у ході боїв, а саме: починати бій і довершувати розгром ворога переслідуванням — визначали їх тактику. Доказом того, що тактика російських іррегулярних військ була приведена до спільного знаменника, є те, що у ході бойових дій у кожному окремому з’єднанні були загони від усіх національних формувань імперії. Так, наприклад, в кампанію 1770 року до складу корпусу генерал-майора О. Прозоровського входило 7.000 запорожців, 5.000 калмиків, 4.000 лівобережних і 3.000 донських козаків, два пікінерних, два гусарських, один драгунський полк і загін арнаутів [101, 75 – ]. Ядром цього з’єднання були регулярні частини, і в бойових умовах дії національних формувань підпорядковувались діям регулярних частин. Крім того, такий спосіб взаємодії значно полегшував генералітету функції контролю, оскільки кожний окремо взятий підрозділ, сформований за національно-територіальним принципом, пильно слідкував за подіями і настроями в сусідніх підрозділах.

Війни 30-х — 70-х років XVIII століття довели російській воєнній верхівці недоцільність існування величезної кількості легкої кінноти, яка за бойовими якостями, комплектацією, управлінням і дисципліною більше походила на азіатські військові формування. Після укладення Кючук-Кайнарджийського мирного договору за проектами графа П. Рум’янцева, якого у 1775 році було призначено шефом регулярної кінноти, і графа Г. Потьомкіна — шефа іррегулярної кінноти — була проведена кардинальна реформа російської кавалерії [56, 17]. Упродовж 1775 – років кавалерійські з’єднання, розквартировані в Новоросійській і Азовській губерніях, отримали нові штатні розклади, при упорядкуванні яких було враховано бойовий досвід, набутий у попередніх війнах [39, 1 – ; 57, 1 – ; 62, 38 – ].

Іррегулярні війська суттєво програвали регулярним, головним чином якістю вогнепальної зброї. Гладкоствольні ударно-кремінні (куркові) рушниці, які з’явилися наприкінці XVII і перебували на озброєнні європейських армій до початку XIX століття, мали дальність стрільби 250 –  м., калібр близько 10 – мм., вагу — до 5 кг., скорострільність — один постріл за хвилину і прицільність по груповій цілі до 150 м. Найбільша ефективність вогню була на дистанціях 50 –  м. [78, 33; 103, 65]. Заряджалися такі рушниці у XVIII столітті за допомогою паперових патронів. (Кінець патрона треба було відкусити і насипати порох на полку замка, після чого, закривши замок, висипати заряд з кулею в отвір ствола і прибити заряд міцним ударом шомпола). У середині XVIII століття завдяки вдосконаленню патронного заряджання і початку застосування залізних шомполів, скорострільність рушниць регулярних підрозділів збільшилась до 4 – пострілів за хвилину. У цей же час почали поширюватися рушниці з вигнутими прикладами і нарізними стволами, що дозволяло вести прицільний вогонь [71, 33].

Зважаючи на те, що козаки мали рушниці різних зразків і калібрів, в отвір ствола кожної рушниці або пістоля треба було сипати різну кількість пороху і вкладати відповідну калібру кулю. Якщо ж куля була меншою за отвір ствола, її мали загортати в конопляне прядиво або паклю, а вже потім забивати в рушницю. На це витрачалося багато часу. Через це козаки (як піхотинці, так і кавалеристи) мали компенсувати цей недолік збільшенням кількості зброї кожного окремого бійця, що підвищувало вогневу міць підрозділів.

Артилерія російської армії протягом 20-х — 70-х років XVIII століття мала найсучасніші гармати і була кращою в Європі. Гармати могли бити ядрами на дистанцію 1.500 – .000 м., а картеччю — до 200 м. Найбільш ефективний вогонь ядрами гармати вели на дистанції 250 м. Похідний бойовий запас кожної гармати становив 120 ядер і 30 картузів картечі [58, 86; 80, 17].

Упродовж XVII — першої половини XIX століття гармати заряджались картузним способом. Картуз являв собою мішок, у якому знаходився бойовий заряд, піддон, ядро або картеч. Картузне заряджання було двох видів — унітарне і роздільне.