Унітарний картуз найчастіше являв собою заряд картечі. При комплектації цього заряду клалась відповідна калібру кількість пороху і куль. Роздільне заряджання передбачало окремий картуз з порохом і піддоном, оскільки для кожного окремого пострілу потрібна була відповідна кількість пороху, щоб не спалювати зайвого і прицільно вражати супротивника на кожній окремо взятій дистанції. Бойові заряди поділялись на повні і малі. Вага бойового заряду залежала від ваги ядра або картечі. Ядро подавалось в отвір ствола окремо. Картузи для бойових зарядів виготовлялися з вовни, яка під час пострілу згорала і не залишала тліючих залишків. Запалювався бойовий заряд за допомогою тліючого гнота або спеціальної запалювальної свічки. У XVIII столітті на флоті артилеристи почали застосовувати ударні трубки, які складалися з пустого стержня пташиної пір’їни, заповненого порохом. Вгорі трубки був сірчаний пістон. Трубка вставлялась у запальний отвір гармати і від удару молотка передавала вогонь бойовому заряду [46, 49 – ].
Фальконети ж, які становили більшу частину артилерії Війська Запорозького низового, були знаряддям ближнього бою і могли ефективно вражати ворога на відстані до 20 м. У російській армії фальконети являли собою легку фортечну артилерію. В піхотних і кавалерійських з’єднаннях ці гармати являли собою полкову (легку) артилерію і використовувалися лише для відбиття ворожих атак, здебільшого на валах табору або у вагенбургах. Через малий калібр вогнем цих гармат неможливо було маневрувати, і тому російське командування не надавало їм значення. У польових умовах або при облозі ворожих фортець головним вогневим засобом регулярної армії була польова артилерія — 8-фунтові єдинороги і облогова — 10 – фунтові гаубиці і мортири. З 1758 року російська артилерія почала застосовувати розривні снаряди, які стали головним засобом знищення живої сили супротивника [80, 17]. Однак це нововведення не торкнулося артилерії козацьких формувань, оскільки розривні снаряди, якими стріляли восьмифунтові єдинороги, тримались у великому секреті і під час боїв ці артилерійські системи завжди знаходились під надійним прикриттям піхоти. До того ж, гармати козацьких формувань імперії були здебільшого 3 – фунтовими. Запорозькі артилеристи застосовували лише ядра і картеч [9, арк. ].
У 1770 році військовий старшина Данило Третяк, який очолював запорозьку флотилію, у рапорті, поданому до Січового Коша, просив прислати хоча б дві більші гармати, аби ворога, не підпускаючи до себе близько, здалеку бити, “бо без таких гармат нам вкрай скрутно; наявні ж у нас гармати дуже близько підпускають приступ ворожий” [10, арк. ].
Озброєння запорозьких “дубів” саме фальконетами пояснюється тим, що за відсутності палуби на запорозьких човнах застосування відкатних 6 – фунтових гармат було практично неможливим, оскільки для цього потрібно було б повністю переобладнати човен і значно зменшити чисельність команди через велику вагу боєзапасу. Так, наприклад, у поході на один фальконет запорозької флотилії мало припадати 100 ядер і 30 зарядів картечі [13, арк. ]. Восьмифунтова ж гармата того часу без лафета важила 1,5 тонни [80, 17]. Таким чином, важкі гармати на запорозьких “дубах” можна було перевозити, а стріляти лише з берега, бо під час пострілу відкат гармати міг завдати шкоди і човну і людям. За умов обмеженого простору на безпалубному запорозькому човні під час бою перезаряджати, а тим більше перенацілити в інший бік навіть шестифунтову гармату було просто неможливо. У свою чергу, на російських і турецьких палубних плавзасобах можна було встановлювати будь-які гармати. Однопалубні бригантини, галери, кончебаси і окремі дюбель-шлюпки могли мати на своєму озброєнні важкі гармати.
Стосовно ведення бойових дій запорозькою піхотою на човнах гребної флотилії, треба зазначити, що вони на той час цілком відповідали тактиці європейської морської піхоти. (В Росії морська піхота з’явилася у 1702 році. В штатних розкладах піхотних полків існували команди гребних суден. З 1705 року з’явилися і полки морської піхоти. Правила дій морських піхотинців на човнах були визначені Морським уставом. Тактика бою на галерах і човнах зводилась до короткої рушнично-гарматної атаки на короткій дистанції і абордажу ) [75, 5 – ]. В ордері П. Рум’янцева від 15 червня 1769 року до кошового отамана Петра Калнишевського стосовно оборони Січі від можливого нападу турецько-татарських військ говорилося, що запорозька піхота “такого неорганізованого і невмілого супротивника сама у змозі відігнати і примусити змінити свої наміри, маючи краще над ним мистецтво як на воді, а особливо на суші” [7, арк. ].
Таким чином, ми маємо підставу говорити, що спосіб бойових дій запорозького козацтва повністю відповідав завданням збройних сил Російської імперії в боротьбі з турецько-татарською армією, хоча у цілому Військо Запорозьке низове поступалося регулярним підрозділам росіян у технічному оснащенні.
Співвідношення чинів регулярних та іррегулярних військ російської армії визначеним у статутах і настановах не було. Внаслідок цього між російськими офіцерами і командирами козацьких з’єднань постійно виникали суперечки щодо зверхності. Так, у 1769 році генерал-майор М. Зорич передав під командування майора Депресса тисячну команду запорожців. Це викликало обурення запорожців, які відмовились стати під команду майора і надіслали скаргу командувачу армії генерал-аншефу П. Рум’янцеву. Кошовий отаман Петро Калнишевський прохав командувача “визначити із офіцерів такий чин, щоб тутешнім чинам і Війську образи бути не могло” [48, 65]. Для розслідування суперечки П. Рум’янцев призначив спеціальну “паритетну” комісію, яку очолили М. Зорич і П. Калнишевський. Однак П. Рум’янцев надіслав П. Калнишевському листа, в якому роз’яснив принципи воєнної субординації в російській армії. Зокрема П. Рум’янцев вказував на те, що у підпорядкуванні запорозького полковника російському майору немає ніякої образи. “Полковник запорозький, — писав П.Рум’янцеві, — на посаді від власного розсуду