У російських з’єднаннях трофеї, отримані під час бою (зброя, порох, свинець, амуніція, прапори), здавались командувачу армією. Провіант, одежа і цінності з відрахуванням десятої частини на користь поранених належали переможцю. Нездача офіцерами прапорів вела до відставки без абшиту, а рядових — до покарання шпіцрутенами [24, 118 – ]. Частину ворожих клейнодів і захоплених бранців, зі згоди командувача армії, Запорозький Кіш залишав собі [101, 72 – ]. Однак траплялись випадки, коли генерали наполягали на здачі усіх захоплених клейнодів, що обурювало запорожців [95, 512 – ].

Російське командування не розуміло поводження запорожців із звільненими з ворожого полону цивільними особами. Так, під час однієї експедиції у кампанію 1770 року запорожці відбили 100 жидів обох статей, яких татари забрали в ясир на території Речі Посполитої. Цих бранців запорожці утримували у межах своїх володінь силою, хоча, як правило, звільнені бранці мали право повертатись до своїх домівок, або ж добровільно залишатись на Запорожжі як підданці Війська — посполиті. Однак це правило стосувалось лише християн. Запорозька громада змусила євреїв за дозвіл повернутися до Польщі внести викуп, який мав здійснюватись родичами полонених. Відрядженим до родичів полонених делегатам було вказано, що у разі, якщо вони тих грошей у вказаний термін “не вистарчать”, то усі залишені будуть неодмінно насильно похрещені або скарані на горло без усякого помилування [94, 161]. Сума, яку вимагали запорожці, становила 8.000 крб., тобто по 80 крб. на кожного бранця. (Для порівняння: щорічне грошове жалування кошового отамана становило 72 крб.). Це пов’язано, насамперед, з тим, що запорожці мали на меті перетворювати звільнених з татарського полону бранців на своїх підданців, щоб у такий спосіб відтворювати населення Запорожжя у воєнний період.

Вийшовши за межі Запорожжя, делегати звернулися за допомогою до командувача Першої армії генерал-фельдмаршала П. Рум’янцева. У листах до кошового отамана Петра Калнишевського П. Рум’янцев роз’яснював загальні положення воєнного часу. Зокрема він вказував на те, що по воєнному загальному правилу, полонений, взятий зброєю, належить своєю особою виключно монарху, отже, і свобода його не залежить від партикулярної волі воїна, і тим більше упродовж війни. Фельдмаршал наполягав на негайному звільненні євреїв. “Бо хоча і був у запорожців звичай брати з полонених за викуп гроші, — писав П. Рум’янцев,— але, зважаючи на їх крайнє убозтво, належить виказати людяність”. З приводу листів, отриманих від П. Рум’янцева, на старшинській сходці було вирішено взяти з делегатів 600 крб. і відпустити полонених у Польщу [94, 162].

Про такі випадки в російських з’єднаннях не могло бути і мови. Уставом від 1716 року і артикулом воїнським від 1735 року визначалося, що ніхто з офіцерів не має права тримати полонених при собі, якщо ж таке траплялося, то порушника мали лишити чину [24, 120].

Серед інших козацьких формувань російської армії Військо Запорозьке Низове відзначалося найнижчим рівнем дисципліни і антивоєнними настроями [52, 80 – ]. Причиною цьому, на нашу думку, були добросусідські відносини і торгівельні зв’язки запорожців з турками і татарами в мирний час. Внаслідок цього російське командування не могло добитися від Запорозького Коша виконання поставлених завдань. Так, 23 листопада 1736 року президент воєнної колегії генерал-фельдмаршал Б. Мініх писав до імператриці Анни Іоаннівни, що, стосовно розвідування татарських партій і проведення проти них пошуків запорозьких козаків, кошовому отаману більше 20-ти разів було пропоновано і під час його перебування в м. Лубнах персонально йому про те оголошено: “тільки такого виконання як від армії Вашої Величності вимагати і суворо примушувати до того неможливо по їх вольності, бо вони і свого кошового отамана слухають мало, а сам він нічого вдіяти не може” [31, 222].

Російське командування не чинило по відношенню до запорожців жорстких дисциплінарних заходів. У той же час, за недбале виконання наказів і прорахунки на полі бою в російській армії відповідальність несли навіть вищі чини. Так, наприклад, на початку війни 1735 – років президент Воєнної колегії Б. Мініх віддав до суду генералів Гейна, Урусова і Тараканова, яких було розжалувано в рядові [31; 32; 35; 36; 52].

Рядові запорожці не зважали на накази російської сторони і діяли у більшості випадків в інтересах своєї громади. У ході російсько-турецьких війн 1735 – та 1768 – років поширеними були випадки дезертирства сіроми і викрадення коней у російських підрозділах [102, 20 – ]. Показовими є події жовтня 1770 року, коли в районі Кизикермена запорозька флотилія за наказом командувача Другої армії генерал-аншефа П. Паніна мала безкоштовно перевезти через Дніпро Буджацьку та Єдисанську орди, які перейшли під російську протекцію. Сталось те, що запорозькі піхотинці не слухаючи ні кошового, ні старшини, протримали татар на перевозі, поки ті не погодились за кожне запорозьке судно надати в день по корові, з кожної гарби — по 25 пар, а за голову худоби — по 5 пар (одна пара дорівнювала 3 дєньги). Крім того, у хана цих орд Мамбет-бея було розграбовано гарбу і відбито трьох полонянок, а сам він три дні чекав на переправу [89, 355]. Хоча даний вчинок запорожців не зашкодив