З 1754 року російський уряд виношував ідею про корінну зміну устрою Запорозької Січі. Відомо кілька урядових проектів ліквідації самоврядування Січі та виборності старшин. Царські власті вважали “непорядком” саме демократичні прямі вибори на загальновійськовій раді Запорозької Січі, під час яких вибір старшини “не від старих і розумних людей і не від курінних отаманів залежить”, а саме від сіромах. Принагідно зазначити, що ліквідації самоврядування і виборності старшини бажала і сама запорозька верхівка. Так, наприклад, один з проектів скасування виборів і принцип призначення запорозької старшини урядом розробив військовий писар Павло Чернявський, який, побоюючись розправи рядових козаків, просив російську воєнну адміністрацію не зазначати його прізвища в офіційних документах [51, 244 – ]. Намірам уряду протистояло лише рядове козацтво, завдяки якому старшина не могла знищити демократичні порядки. Отже, лояльність командування по відношенню до запорозької старшини пояснити можна лише тим, що саме на неї міг спертися уряд у заохоченні рядових козаків до військової служби у воєнний час.

За виконання бойових завдань, зазвичай, запорожці отримували від командування армії грошові винагороди. Так, наприклад, у 1735 році запорозькі розвідники, які ходили в пошук проти татар, отримали від генерал-фельдмаршала Б. Мініха по 20 карбованців [95, 268 – ]. 19 квітня 1737 року партія запорожців, яка діяла на човнах у пониззі Дніпра, привела до штабу армії декількох полонених, за що отримала 185 карбованців [31, 318]. Крім того, усі здобуті козаками трофеї з дозволу Б. Мініха залишались переможцям як матеріальне заохочення [33, 94]. У реляції П. Рум’янцева до Катеринивід 29 серпня 1771 року про блискучу перемогу запорозької човнової команди на Дунаї говориться: “За вище описаний подвиг їх у відбитті турецької флотилії шести отаманам по десять карбованців, а рядовим — 300 по 2 карбованця видав я з екстраординарної суми в нагороду” [40, 475]. Крім грошової винагороди за виконання окремих бойових завдань у ході російсько-турецької війни 1768 – років, запорожці отримували медалі. Військові старшини, як правило, одержували золоті медалі, полкові — срібні, а рядові козаки — солдатські. Але траплялися випадки, коли золотими медалями нагороджували полкових старшин і хорунжих [11, арк. , 44, 45, 59 – ]. Кошового отамана Петра Калнишевського було нагороджено золотою медаллю (з діамантами на голубій стрічці) [11, арк. ]. Крім того, від імені імператриці Катеринияк “особливі знаки монаршої милості” Військо Запорозьке отримувало грамоти [11, арк. ]. Зазначимо, що до воєнних подій 1768 – років запорозьке козацтво, як нагороду за бойову службу, визнавало клейноди-регалії Війську, грошову винагороду окремим командам, а також здобуті козаками трофеї, як доказ своєї перемоги над супротивником. Але слід зазначити, що упродовж 1771 – років, у цілому ряді випадків, Запорозький Кіш звертався із клопотаннями про нагородження старшин медалями до командувачів армій та високих сановників у столиці [11, арк.  – ; 13, арк. ]. Отже, на нашу думку, призначення медалей і грамот, заведених у регулярній армії, були для Війська Запорозького певним моральним заохоченням з боку російської влади, у тому числі і до майбутнього реформування (на зразок Слобідських козацьких полків).

Упродовж 1736 – років Запорозька Січ була не тільки базою формування повстанських загонів для дій проти польської шляхти на Правобережжі, а й одним із важливих центрів гайдамацького руху. За великим рахунком, на Запорожжі проти гайдамаків виступала лише старшина, яка, обставляючи себе розкішшю на зразок російських поміщиків та польської шляхти, боялася зіпсувати стосунки з урядом [64, 315 – , 322; 81, 107 – ; 93, 143, 175 – ]. Російський уряд був роздратований участю окремих запорозьких ватаг у національно-визвольному повстанні проти польського гніту на Правобережжі. До того ж офіційним приводом оголошення Туреччиною війни проти Росії стали події червня 1768 року, коли загін гайдамаків, у складі якого нібито були запорожці, переслідуючи польських конфедератів вдерся у м. Балту, яке належало кримському хану [74, 556].

На початку війни події на Запорожжі тримали російський уряд у напруженні. Так, 26 грудня 1768 року на Січі вибухнуло повстання сіроми, спрямоване проти запорозької старшини. Приводом до повстання була промова кошового отамана Петра Калнишевського на загальновійськовій раді, де запорозьку громаду було поінформовано про монарші повеління стосовно війни Росії з Туреччиною. Антиурядові настрої козацьких низів призвели до того, що озброєний натовп розігнав старшин, пограбував їх оселі і звільнив козаків, засуджених Кошем за гайдамацтво [63, 100; 95, 443]. Хоча каральному загону, який складався з російських солдатів і заможних запорожців вдалося розправитися із сіромою на Січі, повстання перекинулося на паланки, де козаки мали “пофалки” звільнити з Новосіченського ретраншементу заарештованих повстанців [63, 102]. Крім того, планувалася спроба прилюдно застрелити кошового з пістоля. Козака, який мав намір це зробити, старшинам вдалося заарештувати. У паланках сірома громила і палила оселі старшин. Місцева адміністрація не могла впоратися з грабіжниками [63, 103] Таким чином, повстання грудня 1768 – березня 1769 року засвідчило, що запорозьке рядове козацтво, виступаючи проти старшини і політики російського уряду щодо запорозьких земель, не бажало брати участі у черговій війні з Османською імперією.

Після ліквідації