Основною областю поширення зарубинецьких пам'яток на території України є Середнє Подніпров'я — від гирла Ірпеня до Тясмина, яке дало класичні зразки поселень і могильників цієї культури.

Дуже близькою до середньодніпровської є прип'ятсько-поліська група пам'яток, поширених на середній течії Прип'яті та її правобережних притоках — Горині та Случі[4: 84] .

Відома численна верхньодніпровська група пам'яток, територія яких простяглася по Дніпру від гирла'Березини до гирла Сожу.

Своєрідною (пізньою) групою пам'яток зарубинецької культури є пам'ятки Середньої і Верхньої Десни (Заверняєв, 1960; Амброз, 1964). Особливості кожної локальної групи зарубинецької культури зумовлелі багатьма причинами, насамперед, різними основами, різними культурами населення, яке проживало на цих територіях у. передзарубинецький час, нарешті, відмінами у часі[7] .

Висновки 

Протопочатки слов'ян датуються першою половиною І тис. до н.е., а перші пам’ятки безсумнівно слов’янської матеріальної культури утверджуються на великій території між річками Дніпром і Одрою лише впродовж V-VІ ст. н.е. Тоді ж, у VІ ст., про слов’ян починають згадувати і писемні твори: римського історика Йордана, візантійців Прокопія Кесарійського, Йоана Малали, Менандра Протектора, Маврикія Стратега, сирійця Йоана Ефеського та ін. Фрагментарні свідчення давніх авторів, накладаючись на сітку археологічних пам’яток, дозволяють простежити у тогочасній Центрально-Східній Європі існування чотирьох слов’янських історико-культурних областей: дзєдзіцької*

– на території Центральної і Південної Польщі; празької – у смузі від Середнього Подніпров’я до межиріччя Ельби й Заале на заході; пеньківської – від р.Сіверського Дінця до Нижнього Подунав’я з північною пограничною межею в Середньому Подніпров’ї і Середньому Подністров’ї, а південною – в районі Дніпрових порогів; колочинської – на лівому боці Верхнього Дніпра та в Подесенні.

Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході, балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш виразне слов’янське виокремлення, вважається зарубинецька культура. Нині відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я; датують зарубинецьку культуру кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Етнічна ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його вважають або балто-слов’янським, або передслов’янським. Більшість дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов’янських племен (наприклад Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті відмінних локальних варіантів, об’єднаних, проте, рисами типологічної спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо

Зарубинецькі племена жили в умовах родоплемінного ладу, основ-ною суспільною одиницею була родова община. На невеликих за площею поселеннях одночасно могло проживати небагато людей. Кілька сусідніх общин утворювали плем'я. Сама община складалася з окремих родин, що жили в невеликих житлах. Зарубинецькі племена не знали ще різ-кого майнового розшарування. Про це переконливо свідчить інвентар * поховань. Він майже однаковий щодо цінності. Могили різняться, голов-ним чином, кількістю покладених у них речей. Основою господарства було приселищне скотарство — розведення великої та дрібної рогатої худоби, свиней, а також приселищне землеробство: вони давали продук-ти і для обміну. Ремесла були мало розвиненими і не виділилися ще в спеціальні галузі, за винятком залізоробного та ковальсько-ювелірного, які вимагали спеціальних навичок і знань.

Середньодніпровські племена вели обмінну торгівлю з античними містами, розташованими на берегах Чорного моря, головним чином, Ольвією.

Складною є проблема визначення етносу зарубппецького населення. З повідомлень стародавніх письменників відомо, що венеди були сло-в'янами і їх землі знаходились між германськими та сарматськими пле-менами. Тут же перебували і зарубинецькі племена.[5: 279] .

Стародавнє населення лісостепової Правобережної України в скіф-ський час, найімовірніше, було слов'янським. Це населення потім стало складовою частиною зарубинецьких племен Середнього Подніпров'я. Стародавні назви місцевостей, де жили зарубинецькі племена, насам-перед, назви річок, є слов'янськими. Певні риси зарубинецької культури обряд, поховання, ліпний посуд) ..простежуються в придніпровськихпам'яткахПнйступних часів,.....коли: історичні джерела засвідчують тутслов^ян. Територія поширення зарубинецької культури збігається з зем-лями історично відомих східнослов'янських племен другої половини І тисячоліття н. є. та часів Київської Русі.

Все це дає підставу вважати, що зарубинецька культура належала стародавнім слов'янам.

Список використаних джерел

Археологія Української РСР у 3 Т.: Т-3.– К.: Наукова думка, 1975. – 504с.

Винокур І.С., Телегін Д.Я. Археологія України: Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 480с.

Мартынов А.И. Археология: Учебник.– 4-е изд., испр. и доп.– М.: Высш. шк., 2000.– 493с.

Словник-довідник археології/ За ред. Н.О. Гаврилюк. – К.: Наукова думка, 1996. – 430с.

Чмихов М.О. та ін. Археологія природокористування України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 376с.

Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: “Радянська школа”, 1964.– 270 с.

7 http://

8 http://

9 http://www.litopys.org.ua/pivtorak/pivt03.htm