Але світ не міг примиритися з тим, щоб не бачити і не чути своєї улюбленої співачки. Будуть концертні турне, буде пам'ятний концерт на запрошення королеви Італії, знову концертне турне: Нью-Йорк, Детройт, Чікаго, Філадельфія, Петербург, Клівленд, Монреаль, Він-ніпег; прощальний концерт в Академії Санта Цецілія у Римі в 1929 році.

Тим часом коричневий туман фашизму проникає в усі суспільні пори Італії, і найперше погано позначаєть-ся на долі Соломіїних друзів, їх уже й так залишалося все менше й менше. Помер на той час у Львові Павлик, роком пізніше — Франко. Соломія присутня на церемо-нії захоронення труни з тілом Пуччіні в стіні його вілли. В Америці помирає Елеонора Дузе, а через три роки не стане Айседори Дункан.

В 1931 році Соломія приїде спеціально на шістдеся-тиріччя свого найближчого товариша Василя Стефаника. Вона хотіла співати для нього. Зустрілися як рідні. Змучений хворобою письменник всміхнувся до Соломії.—

А де то тая молодість наша, Солохо?—

У тому краю, де збивали ми собі хрест,— пожар-тувала Соло мія,— на якому нас розпинає старість...

Вони бачилися востаннє.

Невдовзі після смерті чоловіка Крушельницька у 1939 році повернеться до Львова. Після війни Львівська державна консерваторія імені М. В. Лисенка запросить її на посаду професора, а у 1950 вона буде удостоєна звання заслуженого діяча мистецтва УРСР.

Холодного листопадового місяця 1952 року Соломію Крушельницьку поховали на львівському цвинтарі, ве-личному і старому Личакові,— поруч із могилою Івана Франка й недалеко від могили Михайла Павлика.

Відомий італійський музикознавець і музичний кри-тик Гвідо Маротті писатиме: «Звістка про смерть Соло-мії Крушельницької дійшла до нас із Львова через Буенос-Айрес, загостривши у нас біль спогадів. Востан-нє бачили ми її в похмурі дні 1939 року, коди вона виї-хала від нас і більше не повернулася. Тоді «мила, спо-кійна й усміхнена» Соломія пішла від наших смертних очей, щоб поглинула Її далека зима на землі України, де вона народилася і куди, як вірна дочка, приїжджала кожного літа. Тепер вона поїхала і прирекла нас і себе на те, щоб ми вже більше ніколи не побачились. Вже ніколи!»

Дочка Прометея

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим?

Автор цих рядків — Леся Українка (Лариса Петрів-на Косач-Квітка).

Серед шістьох дітей у сім'ї Косачів Леся була дру-гою дитиною. Малі Косачі дружили з дітьми бідняць-кими, бо батьки хотіли, щоб їхні діти зрозуміли, що рід-ний народ — це трудящий люд, щоб вони передусім нав-чилися його звичаїв і мови. У дев'ять років Леся написала першого вірша (присвячений засланій у Сибір, тітці Олені — батьковій сестрі-революціонерці).

У дванадцятирічному віці Лесі в Києві прооперували ліву руку, що позбавило її можливості грати на форте-піано (дівчина мала неабиякі музичні здібності). З цьо-го часу назавжди скінчилося Лесіне навчання з учителя-ми. Вона самотужки здобувала освіту — джерелом знань для неї були книжки і саме життя. Пізніше в Бер-ліні Лесі прооперували ногу, а туберкульоз прокинувся в легенях, потім у нирках. І все ж вона самостійно вив-чала мови — французьку, англійську, італійську, німе-цьку, польську, болгарську, старогрецьку, латинську. Дуже багато читала в оригіналі на різних мовах. У тринадцять років Леся вже була читачем Київської універ-ситетської бібліотеки. У дев'ятнадцятирічному віці вона для своєї молодшої сестри написала підручник «Старо-давня історія східних народів».

У 1893 році у Львові виходить перша збірка віршів Лесі Українки — «На крилах пісень», котра засвідчила, що Її автор уболіває за долю уярмленої України, поне-воленого трудящого люду, що він задумується над приз-наченням у житті художнього слова. В цю збірку увій-шов також вірш «Досвітні огні». Згодом Іван Франко напише: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вста-вайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильно-го гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини... Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою».

Леся росте як поет з кожним віршем, з кожним ро-ком.. Леся — письменниця — то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольний «титанічний хід по велетенських уступах» (слова М. Грушевського). Вона росте інтелектом, харак-тером, дисципліною праці і окриленою волею до вер-шин та досконалості. Згодом та творча праця її сполу-чатиметься з відчайдушною, справді смертельною бо-ротьбою з жорсткою хворобою.

У 1899 році украй зболену, змучену багаторічним туберкульозом кісток Лесю Українку везуть на опера-цію в Берлін. Операція пройшла нібито успішно. Однак післяопераційний період був тяжким. І хоч Леся писа-ла: «Але поки я притомна, стогін мій не злунає!», уночі втрачала свідомість, у нестямі, при високій температурі декламувала вірші по-італійськи і по-німецьки І... таки плакала. Той плач краяв серце скорботній матері, кот-ра, не стуляючи очей, ночами не відходила від Лесі.

У Ялті Леся зустріла білоруса — журналіста Сергія Мержинського. Ця зустріч відразу ж спалахнула пал-ким коханням. Вибранець Лесі приїздив був до Гадя-чого (є спільна фотографія на луках річки Псла) до ма-тері вибранки. Здавалося, що щастя буде повним