Перед революційними подіями 1905—1907 років та в час буржуазно-демократичної революції в Росії поетеса намагалася своїм словом — зброєю прислужитися тру-дящим. Вона писала твори, в яких агітувала людей різ-них національностей згуртовано виступати проти спіль-ного ворога — царського самодержавства за своє національне і соціальне визволення.

Розквіт творчості Лесі Українки припав на період, коли бурхливий розвиток соціал-демократичного та вза-галі робітничого руху і марксистської ідеології у світо-вому масштабі, здавалося б, не залишали шансу іншим силам і немовби знаменували переможний поступ люд-ства. Всі, хто хотів бути передовим, шукали благосло-вення в марксизму й соціал-демократії. А проте водно-час і в самому марксизмі вже зародилися єресі, соціал-демократія розгалужувалася на рівні теоретично і національне зумовлені модифікації. За умов кризи гу-маністичної традиції протидія соціал-демократичному догматизмові набирає форм ультраіндивідуалізму, ірра-ціоналізму, інтуїтивізму у філософії й естетиці. Зростає песимістична критика культури й цивілізації.

У специфічній атмосфері Росії деякі характерні для всієї Європи тенденції набирають крайніх форм. Соціал-демократичний рух, почавши з ідейного протистояння традиції змовництва і тероризму, фактично і психологіч-но перебирає на себе його риси, породжуючи суто росій-ське явище — більшовизм. А традиційна недовіра до європейської цивілізації, найгостріше висловлена у слов’янофілів та Достоєвського, у пізнього Толстого пере-ростає в критику культури взагалі. Водночас зростають містицизм, ірраціоналізм, пошуки нової релігійної сві-домості.

Відомий учений-літературознавець Іван Дзюба пи-ше, що треба відзначити інтелектуальну незалежність Лесі Українки в цій духовній ситуації. Не байдужа до суспільних захоплень своєї доби, а деякими з них і пе-реймаючись, зберігала критицизм, який боронив її від абсолютизації універсальних філософських теорій, мод-них політичних доктрин чи минущих форм боротьби. І що характерно — її зовсім не торкнулися ірраціоналізм і містицизм, так звана «нова релігійна свідомість», що справили глибокий вплив на частину російської інтелі-генції. А з приводу толстовства вона висловлювалася і взагалі саркастично, не сприймаючи ні спроб «відрод-ження примітивно-християнських ідеалів і практики», ні толстовського заперечування культури. Для Лесі Ук-раїнки була характерною не ідеологічна чи специфічно релігійна свідомість, якої вона не визнавала об'єктив-ним суддею реальності, а якраз свідомість культурна, а ще більше — етична. Певно, це зумовлено не лише Її особистими схильностями, а й традиціями української духовності. Зорієнтованість української психіки на ін-дивідуальне, а не гуртове, не давали простору для абсо-лютизації ідеологій.

У світлі цього пояснюється її вписаність у вічні сві-тові питання. Власне, розвиток її поезії йде по лінії поступової втрати побутової емпірики і дедалі більшого наснаження філософським роздумом та етичним пере-живанням. Але філософська істина і моральна правда для Лесі Українки дедалі менше залишаються данністю;. їх пошукується, і ця потреба пошукування приводить ДОІ тієї діалектики думки, що породила поетичну драму Лесі Українки як форму вираження боротьби ідей та характерів.

Вона пише драми «Осіння казка», «В катакомбах», «Три хвилини», «В дому роботи, в країні неволі», оста-точно відредагувала «Кассандру», працює над «У пущі», розпочала найбільший свій твір «Руфін і Прісцілла».

Філософські і етичні сперечання в цих творах не в довільними та абстрактними. Вони викликані конкрет-ними українськими ситуаціями, але переключення їх у світові культурні сюжети (античні, біблійні та ін.) допомагає розкрити їхній універсальний характер, поба-чити співвідношення різних історичних форм життя люд-ства і шукати в історичному досвіді людства «урок» для української людини.

Так, в умовах духовного уярмлення Леся Українка мусила насамперед бути просвітителем. Вона все життя зверталася до свого народу, хотіла розтлумачити йому його. Вона принесла себе йому в жертву. Велика наша сучасниця Ліна Костенко зазначає, що тоді «вже були різні модерністичні течії, символізм, акмеїзм, грав м'язами футуризм, а Леся Українка все піднімала свою брилу на ту гору - круту, крем'яную. Історичного часу на експеримент не було». Бо необхідність пояснювати — вже це одне сковує уяву, яка завжди притаманна генію. А геній — це сміливість, це прорив, це ламання канонів і традицій, це вихід на нові естетичні орбіти. Але треба просвіщати народ. Потрібна громадянська лірика, а в найглухіші роки реакцій потрібні баласти поетики — за-шифрований смисл, ілюзії, аналогії, натяки, алегорії.

У січні 1907 року в Києві на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в будинку № 97, де жила в той час Леся Українка, жандарми уночі робили обшук. Вони забра-ли 121 брошуру, 11 листів, ще деякі видання та матеріа-ли; Лесю та її сестру Ольгу тої ж ночі заарештували. Сестер протримали добу, а потім відпустили. Проте «речові докази» їхньої «злочинної діяльності» відпра-вили начальникові Київського губернського жандарм-ського управління.

Тим часом стан здоров'я письменниці погіршується, і вона їздить на лікування в Грузію і Єгипет. Та не див-лячись на важкий фізичний стан, перемагаючи біль си-лою свого духу, Леся Українка саме в останні чотири-п'ять передсмертних років створила такі геніальні твори, як «Лісова пісня», «Камінний господар», «Оргія», «Триптих».

Виняткове місце у творчості письменниці, як і в усій українській літературі початку XX ст., посідає «Лісова пісня». У своєму розвитку як драматург Леся Українка, як ми знаємо, зверталася до тем з античної і християн-ської міфології, далеких у часі і просторі від української дійсності. Освоюючи ці нові для української літератури теми, порушуючи з допомогою них нові проблеми, пись-менниця піднялася над старою школою української дра-матургії. Але це ще не була